P.S. Я не відкидаю методологію декострукції загалом. Її можна використовувати як і інші ідеї постмодерністів. При цьому, звісно, важливо уникати постмодерного нігілізму. Можна, приміром, здійснювати декострукцію секуляризму, як це роблять окремі представники радикальної ортодоксії на Заході. А чому б не здійснити деконструкцію деконструкції та самих деконструкторів — так само, як Лакан чи Дельоз здійснили психоаналіз Фройда… Що: Ліотар заборонив піддавати деконструкції Голокост і саму деконструкцію, бо деконструкція — це, нібито, справедливість? Так можна деконструювати Ліотара! Можна показати, як він суперечить сам собі (адже завдання деконструкції — за допомогою самого тексту показати, як цей текст руйнує ідеологію/філософію, що його породила), як він переслідує певні ідеологічні цілі і т.д. А чому б не деконструювати демократію, права людини, толерантність?.. Постмодернізм на даний момент є зброєю у руках лібералів, чому б у них її не вирвати?
Почну з кінця. Я не «православний» (в конфесійному сенсі), а католик. До чого тут Ваші посилання на РПЦ чи православіє головного мозку — я не знаю.
Тепер до початку. Поняття деконструкції та деструкції я не вживаю як синонімічні, і про це можна судити із цитованих Вами рядків. Ці поняття мають певну відмінність, хоч на практиці деконструкція дійсно досить часто зводиться до деструкції. Деконструкція бінарних опозиції досить часто є звичайнісінькою деструкцією традиційного порядку речей. Можливо, певний плюс постмодернізму і Постмодерну загалом в тому, що він роз'їсть деякі штучні конструкції і оголить органіку сущого. Можна помріяти… Та насправді — на даний момент Постмодерн нищить те, що не встиг знищити Модерн і натомість легітимізує певні збочені форми.
Як на мене, умовах постмодернізму може мати шанс відновлення філософії саме як філософії — як любові до мудрості. Не обов'язково ця мудрість може бути плодом рефлексії, що породжується скепсису. Вона може бути радістю Об'явлення, що стоїть понад убогим і самозакоханим розумом скептиків.
Як Ви оцінюєте ідеологічну діяльність Юрія Михальчишина? Приміром, його тези про необхідність «справжньої соціалістичної революції», «остаточного знищення експлуатації людиною людини», або ж його сумновідому статтю «Осінь антибуржуазної революції», в якій він глорифікує якобінство. Як на мене, про ці речі міг би писати ворожий до християнства лівак або ліберал, але аж ніяк не ідеолог-націоналіст.
Який ще літературний герой? Я писав від себе. Існування «від противного» може бути формою істинного існування — це така собі «апофатика Істини»… Однак моя позиція ПРОТИ виходить із позицій ЗА та В ІМ'Я я християнин, і це привід бути нетолерантним… Сартра читаю, хоч і через силу — так само читаю Дельоза, Ліотара, Дерріду та інших «меонтофагів». Нареченну має дещо емансиповану (такі часи...), але стараюся це виправити. Щодо того, що не подобаються содоміти, то від того, що їх сексуально ігнорувати (аж писати бридко...), вони не зникнуть і крім того не припинять свою пропаганду, не припинять навязувати свою гомодиктатуру. Чи варто «плакатися в жилетку традиціоналізму»? Плакатися взагалі якось не по фен-шую… Але «плакання» інколи може посприяти мобілізації сил. Ненависть, в т.ч. ненависть до зла, до гріха дійсно змушує діяти. Поруч із Сартром стояти не хотів би… Гомофоби як латентні геї — банальний прийом гомодиктатури (таке інколи дійсно може бути, однак не тотально, бо відраза до содомії це цілком нормальне біологічне явище). А щодо деградації, то тема дуже довга
Тепер до початку. Поняття деконструкції та деструкції я не вживаю як синонімічні, і про це можна судити із цитованих Вами рядків. Ці поняття мають певну відмінність, хоч на практиці деконструкція дійсно досить часто зводиться до деструкції. Деконструкція бінарних опозиції досить часто є звичайнісінькою деструкцією традиційного порядку речей. Можливо, певний плюс постмодернізму і Постмодерну загалом в тому, що він роз'їсть деякі штучні конструкції і оголить органіку сущого. Можна помріяти… Та насправді — на даний момент Постмодерн нищить те, що не встиг знищити Модерн і натомість легітимізує певні збочені форми.
Як на мене, умовах постмодернізму може мати шанс відновлення філософії саме як філософії — як любові до мудрості. Не обов'язково ця мудрість може бути плодом рефлексії, що породжується скепсису. Вона може бути радістю Об'явлення, що стоїть понад убогим і самозакоханим розумом скептиків.