Де Церква? Або Віталій Запорожець і християнство

Нещодавно, переглянувши стрічку новин про судове засідання (чи просто судилище?) по справі Віталія Запорожця, автор цих рядків залишив на своїй сторінці в мережі Facebook пост, в котрому було висловлено обурення з приводу пасивності українських Церков у справі захисту народного героя. Незабаром з’явилися коментарі, розв’язалася дискусія. Власне, дискусія розпочалася з коментаря одного протестантського теолога, котрий висловив своє заперечення вкладеним у пост інтенціям – мовляв, «Хіба вбивство міліціонера – це благе діло, і чому Церква має підтримувати вбивцю?» Далі опоненти шановного теолога почали досить обґрунтовано доводити, що Запорожець здійснив справді благе діло, апелюючи при цьому то до концепцій св. Томи Аквінського, то до ідей теології визволення. Варто зазначити, що сам теолог, незважаючи на те, що є протестантом, неодноразово виявляв інтелектуальну зацікавленість щодо католицької теології визволення, тож видається досить дивною та позиція, котру він зайняв – очевидно, існує певна відмінність між зацікавленістю інтелектуальною і духовною...

Коментарі коментарями, але питання залишається актуальним. Чи має Церква підтримувати В. Запорожця? Якщо так, то чому такої підтримки немає?

Передусім, подивимося на вчинок В. Запорожця з точки зору морального богослів’я. Безперечно, досить тяжко заглянути в суб’єктивну площину питання, «прочитати» психо-емоційний стан Запорожця в момент здійснення акту народного суду над злочинцем в уніформі. Можливо, в його серці було більше ненависті, ніж любові. Можливо, серце героя наповнювалося гнівом. Однак тут ми наштовхуємося на проблему розмежування психічного і етичного гніву. Етичний гнів – це, безперечно, гріх. Але чи будь-який психічний гнів є гнівом етичним? Приміром, чи гнів Ісуса Христа в момент вигнання бариг із Храму є етичним гнівом, тобто гріхом?.. Досить тяжко здійснювати будь-яке фізичне насильство, не перебуваючи в стані психічного гніву. А уникнення насильства у нашому зіпсованому гріхопадінням світі часом є неможливим. Це, зрештою, продемонстрував сам Спаситель, чинно – із бичем у руках – доводячи власну любов до Отця шляхом абсолютно нетолерантного, неполіткоректного вигнання профанаторів Сакрального – облудних рабів Мамони (Мр. 11, 15-16).

Отже, заглянути в суб’єктивну площину питання тяжко. Якою ж є об’єктивна площина? В. Запорожець убив бандита, котрий чинив власне лиходійство, прикриваючись «корочкою» міліціянта. Чи таке вбивство є гріхом? Згідно з думкою св. Бернара Клервонського, якщо хтось «вбиває лиходія, то він не людиновбивця, а вбивця зла». Чи не варто застосувати думку видатного богослова-містика для оцінки вчинку В. Запорожця? Звісно, варто враховувати, що вбивство – крайня міра знешкодження лиходія. Однак чи були доступними інші методи? Всі ми знаємо, яка в нас держава, і що відправити перевертня за ґрати є величезною проблемою.

Тепер звернемося до думки Аквіната, котрий зазначає, що силове звільнення від антинародного режиму не є бунтом. Бунтом проти суспільного блага, вважає св. Тома, є саме існування антинародного режиму. Тож силове звільнення від тиранії є благим. Очевидно, в масштабах села тираном був дільничий, а В. Запорожець виявився революціонером, котрий боровся за суспільне благо.

Таким чином ми бачимо, що вчинок В. Запорожця з позицій морального богослів’я є виправданим. Тож варто замислитися над питанням пасивності Церкви (тут вживаємо це поняття для позначення всіх християн України загалом).

Коли польські окупанти вели на страту молодих українських революціонерів Біласа та Данилишина, по всьому Львову та й у більшості українських храмів Галичини тривожно грали дзвони. Досить тяжко уявити, що така акція національної солідарності була можливою без згоди митрополита Андрея Шептицького. Митрополит досить критично ставився до багатьох напрямків націоналістичної боротьби, в т.ч. й до т.зв. «ексів», за один із яких страчували Біласа й Данилишина (варто зауважити, що, ставши крайовим Провідником, Степан Бандера заборонив «екси»). Проте, коли йшлося про ешафот, критика була недоречною – потрібно було віддати належне ідеалізму та жертовності молодих радикалів. Церква солідаризувалася з тими, хто пожертвував власним життям заради інтересів ближніх, точніше – усього народу. На жаль, нинішні церковні ієрархи не доросли до рівня митрополита Шептицького. Інакше, Церква заступилася б за народного месника.

В Україні діє т.зв. «Ініціатива Першого грудня». Від її представників часто можна почути демагогію демоліберального штибу: тут тобі і права людини, і демократія, і все це під вивіскою християнства. Та за умов, коли Церква демонструє байдужість щодо долі людини, котра власним радикальним вчинком реалізувала принцип народовладдя, заяви представників «Ініціативи Першого грудня» видаються звичайнісіньким лицемірством.

Що ж, на Заході, в середовищі богословського напряму радикальної ортодоксії, з’явилася ідея застосувати постмодерністський принцип деконструкції для боротьби з секуляризмом. А чи не варто деконструювати сучасне християнство? Приміром, чи не можна розглянути (псевдо-)християнськиий пацифізм як «міф» у розумінні Р. Барта – як семіологічну конструкцію другого порядку? Чи не можна побачити за «мовними іграми» у «непротивлення злу силою» дискурс влади – влади «сильних світу цього», конформізм щодо яких демонструють церковні ієрархи? Однак і без методологічних прийомів постмодернізму стає зрозуміло, що за пасивністю Церкви криється духовна імпотенція, нездатність чинно стати на захист Правди, Свободи, Справедливості. На щастя, Церква – це «і клир, і мир», тому кожен християнин може самостійно визначитися у справі народного месника В. Запорожця…