Боротьба проти абортів у світлі постмодерних стратегій
Цю статтю вперше я опублікував через декілька днів після того, як Королевська озвучила в парламенті власні еротичні вподобання і запропонувала «заборонити» місіонерську позу. Вчора в цьому ж парламенті пройшло голосування щодо заборони абортів. Результат, я гадаю, читачам добре відомий. Мені, щоправда, цікаво, чи вчудить Королевська ще щось в своєму роді? Покаже час. Я ж натомість хочу ще раз поділитися викладеними раніше міркуваннями.
Боротьба проти абортів у світлі постмодерних стратегій
Парадигма Постмодерну характеризується тим, що являє собою еклектичне поєднання Модерну і Премодерну. Щоправда, Премодерн у Постмодерні представлений у збоченому, нежиттєздатному вигляді, представлений як симулякр Традиції. На перший погляд, керуючись логікою плюралізму, Постмодерн гарантує однакові «права» і Модерну, і Премодерну. Та насправді, Постмодерн санкціонує лише симульовані і тому цілком безпечні для нього елементи Традиції, коли ж Традиція рве кайдани симуляції і оголошує бій модерній та постмодерній деградації, Постмодерн із бісівською хитрістю нейтралізує цей Хрестовий похід отрутою гри і несправжньості. Коли Традиція хоче мобілізувати сили для опору деградації, з’являється постмодерний клоун, котрий викликає дебільний сміх, що є несумісним із будь-якою мобілізацією сил, із будь-якою серйозністю, із будь-якою боротьбою...
Ініціативу народного депутата Андрія Шкіля щодо заборони абортів можна вважати більш, ніж доречною. Я не є якимось симпатиком п. Андрія і навіть маю щодо нього певні претензії, але його вчинок викликає у мене повагу. Це дійсно вчинок – вчинок, а не просто «законопроект». Це вчинок, бо більшість народних депутатів чомусь мовчала, і лише А. Шкіль зумів піднятися над цим смертоносним мовчанням і сказати слово на захист тих, хто не може себе захистити. Це вчинок, бо в ньому на тлі тотальної сірості модуса «здаватися» проглядується модус «бути». Залишається лише сподіватись, що ініціатива п. Андрія була щирою, що це дійсно намагання «бути», а не лише «здаватися» і виковути відведену роль у сценаріях політ-технологів. Певною мірою – якщо ця ініціатива дійсно є щирою, – вчинок А. Шкіля можна вважати викликом, котрий Традиція зробила деструкції і деградації. Що ж стосується смертоносного мовчання, то це і є вище згадана симуляція Традиції, адже чимало депутатів Верховної Ради, принаймні формально, є християнами.
Справді, не всі народні обранці відвідують синагоги… Там є охрещені люди. Можливо, дехто з них із відносною щирістю час від часу ходить до церкви. Ці «дехто», власне кажучи, є «симульованими християнами» – «християнами», котрі певною мірою позначають християнство, але в жодному разі не є Христовими воїнами. Однак це проблема не тільки самих депутатів, але й християнства загалом.
В даному контексті ці депутати дійсно є «представниками», «репрезентантами». Система непрямої демократії функціонує не лише в політиці, але й у сфері релігії. Депутати-«християни» репрезентують загальний стан Церкви. За них голосувало значне число охрещених людей – як номінальних, так і практикуючих християн. Домінування перших (номінальних) над другими (практикуючими) вже саме по собі є свідченням симуляції християнства. Та варто усвідомлювати і наступний факт: церковні ієрархи, котрі зберігають певний вплив на практикуючих вірних, не доклали зусиль, спрямованих на формування в парламенті християнського лоббі. Звісно, не можна стверджувати, що Церкви ігнорують проблему абортів. Однак їхня позиція є досить конформістською. Немає запалу. Немає нетерпимості до зла. Немає християнського наступу. Християнство животіє на межі з толерантністю й індиферентністю.
Аборти – це жахливий, мерзенний злочин. Мільйони дітей гинуть, будучи принесеними в жертву Молоху комфортного життя чи інших ідолів, котрим поклоняються дітовбивці. І християни, особливо ж церковні ієрархи, мали б за таких умов максимально мобілізувати власні сили так, неначе їм доведеться взяти участь в апокаліптичній битві. Проте такого радикалізму немає. Враховуючи серйозність проблеми абортів, Церкви, ієрархи яких так часто говорять про екуменізм, могли б видати спільну адресовану політикам заяву, в котрій вимагали б обов’язкової заборони абортів. Така заява мала би бути не миролюбною «пропозицією», а саме вимогою, ультиматумом, шантажем. Ті політичні сили, котрі не дадуть жодних передвиборчих зобов’язань, мають бойкотуватися християнами. Так, саме так: якщо партія «N» не зобов’яжеться голосувати в парламенті за заборону абортів, духовенство – від патріарха і єпископів до пересічних парафіяльних священиків – має прямим текстом забороняти своїм вірним голосувати за цю партію. Якщо ж жодна із політичних сил не погодиться на вимоги Церков, останні будуть змушені закликати своїх вірних до бойкоту виборів.
Безперечно, такий сценарій був би втручанням Церков у справи держави. Але саме це нам зараз потрібно! Нам потрібні не секуляризована держава і конформістський цезаропапізм. Нам потрібна Християнська Реконкіста! Нам потрібне повстання Традиції проти руїн Модерну і хаосмосу Постмодерну. Тому варто цінувати кожен вчинок, вектор якого спрямований на це повстання. Навіть тоді, коли такий вчинок, на перший погляд, не принесе жодного результату, його користь буде безперечною, адже вчинок – намагання бути – викриває облуду тих, хто звик здаватися, а це є передумовою звільнення із кайдан симуляції. Постмодерн боїться таких вчинків і тому відразу ж вдається до перевіреного прийому...
На жаль, пов’язаний із ініціативою А. Шкіля прецедент став жертвою клоунських прийомів Постмодерну. Роль клоуна довелось зіграти Наталії Королевській, котра з трибуни Верховної Ради заходилася критикувати т.зв. місіонерську позу. Не важливо, які мотиви її до цього спонукаи – власні сексуальні вподобання, злий умисел чи турбота про демографічну ситуацію в країні (останній варіант, на мою думку, мало ймовірний), – важливо побачити, як функціонує Постмодерн. Ініціатива Королевської безумовно дебільна. Демографічну ситуацію в Україні погіршує аж ніяк не вибір пересічними громадянами пози. У тверезо мислячої людина ініціатива Королевської викличе сміх. Однак саме сміх є потрібним Постмодерну. Це сміх, котрий знімає напругу. У випадку законопроекту А. Шкіля ми бачимо серйозність, пропозицію серйозної відповіді на серйозну проблему. А Королевська демонструє несерйозність – несерйозність, котра є здатною до тотальної експансії. Постмодерн продукує абсурд, абсурд же абсорбує Істину і таким чином її знищує.
Законопроект А. Шкіля підняв багато галасу так само, як і звернення єпископів УГКЦ та РКЦ. Так, галас – це не той результат, котрий нам потрібний, однак цей галас є ворогом смертоносної тиші, і в цьому його плюс. Королевська зіграла роль блазня. Це їй вдалося, і тепер пропозиції заборони абортів потрапили до категорії абсурду. Стратегія Постмодерну перемогла… Проте реванш ще буде. Варто лишень навчитися зводити на нівець кривляння блазнів і витісняти симуляцію справжністю. Постмодерн боїться справжньості. Тож будьмо справжніми – цього вимагає від нас Господь!
Боротьба проти абортів у світлі постмодерних стратегій
Парадигма Постмодерну характеризується тим, що являє собою еклектичне поєднання Модерну і Премодерну. Щоправда, Премодерн у Постмодерні представлений у збоченому, нежиттєздатному вигляді, представлений як симулякр Традиції. На перший погляд, керуючись логікою плюралізму, Постмодерн гарантує однакові «права» і Модерну, і Премодерну. Та насправді, Постмодерн санкціонує лише симульовані і тому цілком безпечні для нього елементи Традиції, коли ж Традиція рве кайдани симуляції і оголошує бій модерній та постмодерній деградації, Постмодерн із бісівською хитрістю нейтралізує цей Хрестовий похід отрутою гри і несправжньості. Коли Традиція хоче мобілізувати сили для опору деградації, з’являється постмодерний клоун, котрий викликає дебільний сміх, що є несумісним із будь-якою мобілізацією сил, із будь-якою серйозністю, із будь-якою боротьбою...
Ініціативу народного депутата Андрія Шкіля щодо заборони абортів можна вважати більш, ніж доречною. Я не є якимось симпатиком п. Андрія і навіть маю щодо нього певні претензії, але його вчинок викликає у мене повагу. Це дійсно вчинок – вчинок, а не просто «законопроект». Це вчинок, бо більшість народних депутатів чомусь мовчала, і лише А. Шкіль зумів піднятися над цим смертоносним мовчанням і сказати слово на захист тих, хто не може себе захистити. Це вчинок, бо в ньому на тлі тотальної сірості модуса «здаватися» проглядується модус «бути». Залишається лише сподіватись, що ініціатива п. Андрія була щирою, що це дійсно намагання «бути», а не лише «здаватися» і виковути відведену роль у сценаріях політ-технологів. Певною мірою – якщо ця ініціатива дійсно є щирою, – вчинок А. Шкіля можна вважати викликом, котрий Традиція зробила деструкції і деградації. Що ж стосується смертоносного мовчання, то це і є вище згадана симуляція Традиції, адже чимало депутатів Верховної Ради, принаймні формально, є християнами.
Справді, не всі народні обранці відвідують синагоги… Там є охрещені люди. Можливо, дехто з них із відносною щирістю час від часу ходить до церкви. Ці «дехто», власне кажучи, є «симульованими християнами» – «християнами», котрі певною мірою позначають християнство, але в жодному разі не є Христовими воїнами. Однак це проблема не тільки самих депутатів, але й християнства загалом.
В даному контексті ці депутати дійсно є «представниками», «репрезентантами». Система непрямої демократії функціонує не лише в політиці, але й у сфері релігії. Депутати-«християни» репрезентують загальний стан Церкви. За них голосувало значне число охрещених людей – як номінальних, так і практикуючих християн. Домінування перших (номінальних) над другими (практикуючими) вже саме по собі є свідченням симуляції християнства. Та варто усвідомлювати і наступний факт: церковні ієрархи, котрі зберігають певний вплив на практикуючих вірних, не доклали зусиль, спрямованих на формування в парламенті християнського лоббі. Звісно, не можна стверджувати, що Церкви ігнорують проблему абортів. Однак їхня позиція є досить конформістською. Немає запалу. Немає нетерпимості до зла. Немає християнського наступу. Християнство животіє на межі з толерантністю й індиферентністю.
Аборти – це жахливий, мерзенний злочин. Мільйони дітей гинуть, будучи принесеними в жертву Молоху комфортного життя чи інших ідолів, котрим поклоняються дітовбивці. І християни, особливо ж церковні ієрархи, мали б за таких умов максимально мобілізувати власні сили так, неначе їм доведеться взяти участь в апокаліптичній битві. Проте такого радикалізму немає. Враховуючи серйозність проблеми абортів, Церкви, ієрархи яких так часто говорять про екуменізм, могли б видати спільну адресовану політикам заяву, в котрій вимагали б обов’язкової заборони абортів. Така заява мала би бути не миролюбною «пропозицією», а саме вимогою, ультиматумом, шантажем. Ті політичні сили, котрі не дадуть жодних передвиборчих зобов’язань, мають бойкотуватися християнами. Так, саме так: якщо партія «N» не зобов’яжеться голосувати в парламенті за заборону абортів, духовенство – від патріарха і єпископів до пересічних парафіяльних священиків – має прямим текстом забороняти своїм вірним голосувати за цю партію. Якщо ж жодна із політичних сил не погодиться на вимоги Церков, останні будуть змушені закликати своїх вірних до бойкоту виборів.
Безперечно, такий сценарій був би втручанням Церков у справи держави. Але саме це нам зараз потрібно! Нам потрібні не секуляризована держава і конформістський цезаропапізм. Нам потрібна Християнська Реконкіста! Нам потрібне повстання Традиції проти руїн Модерну і хаосмосу Постмодерну. Тому варто цінувати кожен вчинок, вектор якого спрямований на це повстання. Навіть тоді, коли такий вчинок, на перший погляд, не принесе жодного результату, його користь буде безперечною, адже вчинок – намагання бути – викриває облуду тих, хто звик здаватися, а це є передумовою звільнення із кайдан симуляції. Постмодерн боїться таких вчинків і тому відразу ж вдається до перевіреного прийому...
На жаль, пов’язаний із ініціативою А. Шкіля прецедент став жертвою клоунських прийомів Постмодерну. Роль клоуна довелось зіграти Наталії Королевській, котра з трибуни Верховної Ради заходилася критикувати т.зв. місіонерську позу. Не важливо, які мотиви її до цього спонукаи – власні сексуальні вподобання, злий умисел чи турбота про демографічну ситуацію в країні (останній варіант, на мою думку, мало ймовірний), – важливо побачити, як функціонує Постмодерн. Ініціатива Королевської безумовно дебільна. Демографічну ситуацію в Україні погіршує аж ніяк не вибір пересічними громадянами пози. У тверезо мислячої людина ініціатива Королевської викличе сміх. Однак саме сміх є потрібним Постмодерну. Це сміх, котрий знімає напругу. У випадку законопроекту А. Шкіля ми бачимо серйозність, пропозицію серйозної відповіді на серйозну проблему. А Королевська демонструє несерйозність – несерйозність, котра є здатною до тотальної експансії. Постмодерн продукує абсурд, абсурд же абсорбує Істину і таким чином її знищує.
Законопроект А. Шкіля підняв багато галасу так само, як і звернення єпископів УГКЦ та РКЦ. Так, галас – це не той результат, котрий нам потрібний, однак цей галас є ворогом смертоносної тиші, і в цьому його плюс. Королевська зіграла роль блазня. Це їй вдалося, і тепер пропозиції заборони абортів потрапили до категорії абсурду. Стратегія Постмодерну перемогла… Проте реванш ще буде. Варто лишень навчитися зводити на нівець кривляння блазнів і витісняти симуляцію справжністю. Постмодерн боїться справжньості. Тож будьмо справжніми – цього вимагає від нас Господь!
1 коментар