Неметафізичний щоденник. Нотатки [травень-2012]

 
06.V.12
 «Нудьга – ось відмінна риса риса занепаду античного світу» – зазначає сучасний український філософ Лариса Гармаш і цитує слова свого німецького колеги Еріка Фегеліна: «Коли боги вигнані зі Всесвіту, світ, покинутий ними, занурюється у тугу» (Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. – К, 2006. – С.59). Досить спокусливою видається перспектива перенести слова згаданих філософів на тло сучасності. Чи це, часом, не рятівна спокуса?..
На перший погляд може здатися, що нинішні часи пересичені гедонізмом і життєрадісністю. Однією із визначальних рис постіндустріальної цивілізації є домінування ринку послуг.  Здається, вся економічна система спрямована на обдарування людини низкою послуг, котрі є несумісними із нудьгою. Крім того, варто згадати здобутки науково-технічного прогресу, котрий не лише значною мірою звільнив людину від тяжкої і рутинної фізичної праці, але й відкрив перед нею нові горизонти отримання насолоди. Отже, яка нудьга може існувати в епоху автоматизованого виробництва, високошвидкісного транспорту, супермаркетів, секс-шопів, віртуального простору, 3D-зображень і т.п. «благ»?..
Однак коли ми поглянемо на занепадаючу Античність, то побачимо подібну ситуацію (з урахуванням тієї різниці, що – зрозуміла річ – в епоху Античності була кращою екологічна ситуація). І через Античність, і через Сучасність гасло «Хліба і видовищ!» проходить навіть не червоною ниткою, а метастазами ракової пухлини. І тоді, і зараз бутафорія насолоди лиш прикриває собою тотальну нудьгу десакралізованої «реальності».
Можна зробити припущення, що нинішня нудьга є достатньо прозорою – навіть зруйнувавши бутафорію насолоди, ми не побачимо виразних контурів цієї нудьги. Однак руйнувати бутафорію необхідно. «Пластмассовый мир победил, / Макет оказался сильней» – співає в пісні «Моя оборана» Єґор Лєтов. Деконструювати «пластмассовый мир», «макет» бутафорії і симулякрів потрібно. Така деконструкція – це реванш і боротьба з нудьгою. Така деконструкція є необхідною навіть за умови, якщо вона оголюватиме прозорість нудьги. Зруйнувати бутофорію насолоди – це стати перед вакуумом нудьги і відчути тугу. 
Вищий сенс народжується із усвідомлення «суєти суєт». Вигнання «богів» породжує два явища – тугу та нудьгу. Нудьга – річ деструктивна, туга – велична. Нудьга може розчавити людину своєю сірістю чи – в гіршому разі – прозорістю. Туга ж  має властивість манити вперед і вгору. Тому варто вчитися бути нечутливим до нудьги і віддавати себе тузі. Вакуум нудьги пронизаний випромінюванням туги.  Невідкривши для себе вакуум, неможливо отримати даруюче сенс випромінювання. Головне – руйнувати бутафорію.
 
 
10.V.12
Черговий раз переконуюсь: Постмодерн – це ультрамодерн, що пожирає сам себе. Постмодерн – це деструкція, що деконструює власну деструктивність, однак разом із тим нищить те, що ще не донищила ця деструктивність.
 
 
11.V.12 
Демонократія: семантика. Не знаю, хто першим вжив поняття «демонократія». Зустрічав це поняття у Донцова, однак не факт, що його творцем є саме цей «чорнявий студент із Таврії». Здається, звичайнісінька гра слів: вставити в слово «демократія» буквосполучення «но», і ми отримуємо термін, що чудово відображує духовні виміри панування демоліберальної ідеології. Однак семантика слова «демонократія» глибша. Слово «монократія» ми можемо розуміти як «влада одного (єдиного)» (тобто «монократія» – синонім слова «монархія»). Відповідно, «де-монократія» – це заперечення влади єдиного, заперечення «монархії». Звідси можна виводити апологію монархії на її «профанному» рівні. Проте слід «копнути глибше». Демонократія – це, передусім, заперечення влади не просто єдиного, а Єдиного. Демонократія – це заперечення влади Бога. Демонократія – це порушення структури сущого, що характеризується втратою Бога як центру системи координат. Не дивно, що демонократія – це влада демонів… Ось така гра слів – гра слів, що веде до Істини.
 
 
 
12.V.12
Ненавиджу Сартра. Він виродок, дегенерат. І не лише тому, що лівак і атеїст. Камю теж не можна назвати націоналістом, традиціоналістом і фанатичним католиком… Однак Камю викликає певну повагу – надзвичайно трагічна постать. А Сартр просто огидний виродок. Де Бовуар, з якою він час від часу зношався, – не набагато краща. Певною мірою, Сартр навіть відповідальний за те, що Бовуар була такою… Бовуар його любила. Не будучи такою деструктивною як Сартр, вона могла хоч трішки виправитись, та натомість стала його епігоном і ще більше деградувала.
Найбільше ненавиджу Сартра за його переконання про первинність екзистенції щодо есенції. Покликана бути матір’ю жінка робить аборт – нічого страшного, існування визначає сутність. Один содоміт трахає іншого в анус – нічого страшного, існування визначає сутність. Людина деградує, стає закінченим виродком – нічого страшного, існування визначає сутність… Сімона де Бовуар, до речі, теж абсолютно підтримувала цю тезу і спираючись на неї переконувала, що немає ніякої наперед визначеної жіночої сутності, «жіночої душі» (так само, як нема «негритянської» чи «жидівської душі»). Тобто «жінка» – це лише соціальний, культурний конструкт і нічого більшого. Таким чином, жінка повинна емансипуватися і намагатися стати чоловіком з вагіною. Звідси, власне, і ростуть ноги в поняття «гендер».
Отже, деградуй, скільки хочеш – екзистенція визначає есенцію. Немає наперед заданої сутності, відхід від якої означає несправжнє існування. Ненавиджу Сартра. Уявляю вогонь із його книг… Цікаво, чи отримував Гайдеґґер задоволення, коли бачив, що палять книги Канта або Кафки?..