Неметафізичний щоденник. Нотатки [квітень-2012]
18.IV.12
Вчора я розмістив свою статтю «Україна перед викликом 20.05» у групі «Київська християнська традиція». І що я отримав? Коментарі, з яких видно, що учасники цієї групи є досить далекими і від християнства, і від будь-чого традиційного.
Читаючи деякі коменти, я мимоволі пригадав судилище над св. Жанною д'Арк. Так, зокрема, її звинувачували в тому, що у своїх листах-погрозах на адресу англійських окупантів вона використовувала Імена Ісуса, Марії, а також знак Хреста. «Ти ВБИВЦЯ і НЕЛЮДЯНА; ти ШУКАЄШ ПРОЛИТТЯ КРОВІ; ти бунтівниця і прагнеш тиранії; ти зводиш хулу на Бога, Його волю та Одкровення» – саме такими словами судді підсумували цей пункт звинувачення (Цит. за «Історією Інквізиції» Г.Ч. Лі). Інший пункт звинувачення спирався на слова св. Жанни про те, що св. Маргарита та св. Катерина говорили з нею французькою мовою, і що вона не любила зрадників-бургундців. З огляду на це, її звинувачували в ПОРУШЕННІ ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ ДО БЛИЖНЬОГО.
І справді, фарисеям інколи так легко займатися софістикою і оперувати поняттям християнської любові… Ще б пак! На будь-яку ідейну, послідовну позицію повісити ярлики «ненависті» чи «браку любові»… Чому б і ні?! Адже так легше. Так менше проблем… Бути рабом лібералістичних віянь, а всіх, хто виступає проти цієї облуди, називати екстремістами, тоталітаристами, сектантами і т.д. Дійсно, так чинити легше. За таких умов не потрібно думати самостійно. Достатньо скористатися загально прийнятою моделлю аберації християнства. Які проблеми?..
Хтось виступає за активну протидію пропагадні статевих збочень? Його потрібно репрезентувати якимось тоталітаристом і мізантропом, котрий не має ні краплі християнської любові до ближнього. Байдуже, що сам автор пропозиції виходить саме із почуття любові. З любові до Бога та Його Волі. З любові до ближнього – передусім, до всього народу в цілому. З почуття любові та турботи – турботи про майбутнє народу, турботи про майбутнє власних дітей, котрі можуть опинитися в умовах тоталітарної гомодиктатури. Врешті-решт, з любові до самих збоченців, котрих Господь наділив безсмертними душами і для котрих варто створити умови, що сприяли б їхньому каяттю.
Але ж ні: автор пропозиції не має любові!.. Практична протидія злу – це ненависть! І починаються наївні спроби протиставлення молитви практичній дії. За такою логікою, приміром, коли твою землю окупували, не потрібно визвольної боротьби – достатньо молитви. Також не потрібним є кримінальне переслідування злодіїв, вбивць, гвалтівників. За них достатньо помолитися, і зло зникне. А «за гріх не карати – гріх», «на гріх мовчати – гріх» напевно також видумали якісь тоталітарні сектанти, котрі не мали любові.
Я уявляю, що було б, якби Христос жив у наш час і кориситувався ФБ. От написав би Він нотатку і в ній неполіткоректно назвав би фарисеїв гадюками, лицемірами, гробами побіленими (див. Матея, гл. 23), або закликав би юзерів піти до Храму і вигнати з нього міняйлів… Скільки галасу підняли б з цього приводу сучасні вселюбні горе-християни, тим більше – якби вони були із групи Київської християнської традиції!..
… Я не хочу належати до такої «традиції». Це не традиція, це АБЕРАЦІЯ ХРИСТИЯНСТВА.
25.IV.12
Шукав в «Нотатках» Маланюка (Маланюк Є. Нотатники (1936-1968). – К.: Темпора, 2008) одну цитату. Натрапив на фрагмент, на котрий раніше не звертав уваги. Маланюк «сповідається» як одного разу — «вночі в автобусі» — його «злочинна розпустна» рука, так би мовити, потягнулася не туди, жертвою чого стала «бліда і нещасна дівчина, певно, служниця з Ірландії» (Див. с. 198). Якими ж докорами відповіло поету сумління!!! «Сором прожирає мене до кісток», «Що за жах!», «Який огидний тарантул сидить у людині»… Ось це поет! Поет, котрий у сповненому брудом світі веде боротьбу за чистоту власної душі. Нині ж в нас у моді зовсім інші «поети» та «письменики» — ходяча перверзія, інколи «природна», інколи вдавана, «бо так модно». Модно спати з усіма підряд, модно бути лесбійкою чи педарастом, модно бухати чи вживати наркотики і цим вихвалятися. В моді сьогодні якийсь лжедекаданс: не яскравий і революційний, як це було в ХІХ ст., а зовсім інший. Сьогодні в моді пастельний епатаж, за котрим приховується звичайнісінька попса. Наші «постмодерні письменики» описують секс, однак не здатні передати ні краплі дійсно хвилюючого еротизму, належної еротичної напруги. Наші «літературознавці» a la Забужко, Гундорова & Co. розповідають нісенітниці про те, що сексуальність в наш час емансипувалася, хоч насправді вона, по великому рахунку, зникла. Бо отой словесний онанізм, котрий ми можемо знайти у творах різного роду Дашварів (чи Дашварок?), сексуальністю назвати важко. Живемо в часи, позбавлені творчості, сексуальності, поетів, істини, сенсу.
27.IV.12
Попри те, що Бодріяр (здається) є атеїстом і більшість вважає його постмодерністом, це ВЕЛИКИЙ МИСЛИТЕЛЬ-ТРАДИЦІОНАЛІСТ. Так, це традиціоналіст без Традиції, та все ж — традиціоналіст. Імпліцитний традиціоналізм проступає на кожному кроці бодріярівської думки. Для мене, зокрема, Бодріяр є неолуддистом. Але не тільки. Бодріяр є дуже важливим у сексуальній та гендерній сферах. Він є пророком Армагедону сексуальності, автором епітафії на її могилі; на цій епітафії чітко говориться: «Перетрахались як в Содомі — більше сексу не отримаєте. Сексу немає. Ви його визволили, а він вас послав і сказав, що емансипований. Коли все сексуально — значить ніщо не сексуально». А який конструктив в концепції «спокуси»! Він пише про «вселенную, в которой женское начало не противопоставляется мужскому, но соблазняет его. Находясь в стихии соблазна, женственность не выступает маркированным или немаркированным термином оппозиции». Це дійсно конструктив. Це не нігілізм. Це не примітивні концепції лесбофеміністок. Це спроба емансипації жіночої суб'єктивності, що має стати чинником оновлення культури, відновлення її повноти. Жіночність за Бодріяром «есть одновременно радикальная констатация симуляции и единственная возможность перейти по ту сторону симуляции — в сферу соблазна». Проблема в тому, що від постмодернізму дуже часто беруть нігілізм. В такому сенсі боротьба з онтотеотелеофалофонологоцентризмом є боротьбою з Логосом, а потрібно боротися з Раціо. Логос же є розлитим і в чоловічій раціональності (яка змертвіла в сьогоднішній культурі) і в жіночій ірраціональності (яка не лише залишається пригніченою, але витісняється «мужиком у спідниці» чи — ще гірше — сірим унісексом). Отже, як відродити природну гру сексуальності? Це питання подолання сьогоднішнього цивілізаційного уродства і повернення до традиційного стану речей.
28.IV.12
На сторінці Сергія Чаплигіна у ФБ розгорілася досить жвава дискусія щодо постаті новітнього ідеолога ВО «Свобода» Ю. Михальчишина.
Пан Михальчин і справді є достатньо цікавим феноменом. З одного боку він являє собою індикатор того, що націоналістам недостатньо просто перенести ідеологічний дискурс 20-50 рр. на тло сучасності. Цей дискурс вимагає грунтовного пристосування до реалій сьогодення. З іншого боку, Михальчишин демонструє, до якого брєду можна дійти у спробах актуалізації націоналістичної ідеології. Погляди цього ідеолога надзвичайно еклектичні. Безперечно, викликають певну повагу його креатив, сміливість думки, однак так еклектично креативити не можна. Він поєднує непоєднуване. На його сайті (http://www.vatra.cc/) можна знайти праці представників німецької Консервативної Революції (приміром Шпенглера чи Юнгера), що, на мою думку, досить добре. І водночас він пише якусь ультраегалітарну ахінєю в стилі безкласового суспільтсва. Вершиною ідіотизму була його стаття «Осінь антибуржуазної революції», де купа вихвалянь на адресу Французької масонської революції в цілому та якобінства зокрема. Це фінал ідеологічних мудрувань! Вдумайтесь лишень: глорифікувати революцію, що стала початком кінця – кінця Традиційної, Християнської, Білої Європи. Глорифікувати революцію, що стала втіленням ідей лібералізму… І це пише «націоналістичний» ідеолог!!!
Інша проблема – це деякі лівацькі ідеологеми. Так, націоналізм може використовувати антикапіталістичну риторику. Однак це варто робити, виходячи із християнських та націоналістичних принципів. А Михальчишин пропонує примітивні соціалістичні ідеї – ідеї безкласового суспільства. Це ідіотизм і ніщо інше. Я сам зараз думаю, як органічно інкорпорувати антикапіталізм в націоналістичний дискурс. В плані зовнішньої пропаганди це має бути передусім антиолігархічна риторика. В плані внутрішньої пропаганди, вишколу членства варто вказувати на антихристиянський, антитрадиціоналістичний характер капіталізму. При цьому можна розпрацьовувати програму-максимум подолання капіталізму і відновлення більш органічної суспільної організації і організації виробництва. Та це – програма-максимум. «Ближчою» стратегічною метою має бути національна революція, котра, як зазначав Я. Стецько, немислима без революції соціальної, зокрема без усунення нинішньої олігархії. Проте егалітаризм, про який пише Михальчишин, – це утопія. Ті ідеологи консервативної революції, до яких, я гадаю, у Михальчина є респект, ніколи не підтримували ідеї безкласового суспільства. Навіть тоді, коли, приміром, Шпенглер пише про соціалізм (див.його працю «Прусацтво і соціалізм»), то має на увазі соціальний солідаризм і корпоративізм, але аж ніяк не безкласове суспільство. Ідеям Шпенглера відповідає швидше поділ на ораторес, пугнаторес та лябораторес у Середньовіччі, ніж безкласова утопія. Для дискурсу укр. націоналізму ідея безкласового сусп. тим більше є чужою. Її деструктив чудово показав С.Бандера під час дискусій із т.зв. «опозицією» у повоєнний час. Ревізіонізм «опозиції», між іншим, засуджував і Д.Донцов.
Отже, мораль цієї байки наступна. Михальчишин робить спроби пристосувати націоналізм до реалій сьогодення, і це виклає повагу. Водночас Михальчишин робить актуалізацію націоналізму невміло, і це варто контруктивно критикувати, відділяти зерно від полови.
29.IV.12
Господи! Нехай «винних» не знайдуть!
Українські Церкви співчувають жертвам терактів у Дніпропетровську… Чудово… Яке блаженство… Справжня християнська святість, зразок благочестя!.. На мою думку, мораль має властивість з часом деградувати до рівня етики, етика ж вироджується в етикет. У даному випадку ми бачимо, що Церкви керуються не мораллю, не етикою, а саме етикетом. «Висловити співчуття» – це етикет і нічого більше. Звичайний дипломатичний протокол...
Особисто я на місці церковних ієрархів закликав би молитися вірних за те, щоб відповідні органи не знайшли винних. Саме так: щоб органи не знайшли винних! Звісно, можна було б просити у Господа, щоб були покараними дійсно ті, хто причетний до теракту, однак це було б чудо.
Якщо «винних» знайдуть, то можна бути на 99% впевненими, що ці люди не мають ні найменшого відношення до вибухів. Тож молімося за те, щоб таких винних не було знайдено!
Сидячи в Запорізькому СІЗО, мені неодноразово доводилося спілкуватися із «терористами», котрі, нібито, підірвали храм у м. Запоріжжі (ми сиділи в різних камерах, однак часто бачились на «боксах», коли виїзджали на суд). Не зважаючи на алібі, на підтримку постраждалої від вибуху парафії, відсутність будь-яких доказів (окрім вибитих «свідчень»), їх запроторили до буцигарні. Хлопці молодці – продовжують боротьбу і… надалі сидять у в’язниці.
Не буду переповідати почуті з їх слів «методи отримання свідчень» (зрештою, частина з них мені відома з власного досвіду). Обмежуся тим, «охоронці Закону і Порядку» не погребували заарештувати матір підозрюваного, щоб таким чином на нього тиснути.
Очевидно, подібна доля чекає і на «винних» в Дніпропетровських терактах. Тож, Господи, нехай «винних» не знайдуть!
Вчора я розмістив свою статтю «Україна перед викликом 20.05» у групі «Київська християнська традиція». І що я отримав? Коментарі, з яких видно, що учасники цієї групи є досить далекими і від християнства, і від будь-чого традиційного.
Читаючи деякі коменти, я мимоволі пригадав судилище над св. Жанною д'Арк. Так, зокрема, її звинувачували в тому, що у своїх листах-погрозах на адресу англійських окупантів вона використовувала Імена Ісуса, Марії, а також знак Хреста. «Ти ВБИВЦЯ і НЕЛЮДЯНА; ти ШУКАЄШ ПРОЛИТТЯ КРОВІ; ти бунтівниця і прагнеш тиранії; ти зводиш хулу на Бога, Його волю та Одкровення» – саме такими словами судді підсумували цей пункт звинувачення (Цит. за «Історією Інквізиції» Г.Ч. Лі). Інший пункт звинувачення спирався на слова св. Жанни про те, що св. Маргарита та св. Катерина говорили з нею французькою мовою, і що вона не любила зрадників-бургундців. З огляду на це, її звинувачували в ПОРУШЕННІ ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ ДО БЛИЖНЬОГО.
І справді, фарисеям інколи так легко займатися софістикою і оперувати поняттям християнської любові… Ще б пак! На будь-яку ідейну, послідовну позицію повісити ярлики «ненависті» чи «браку любові»… Чому б і ні?! Адже так легше. Так менше проблем… Бути рабом лібералістичних віянь, а всіх, хто виступає проти цієї облуди, називати екстремістами, тоталітаристами, сектантами і т.д. Дійсно, так чинити легше. За таких умов не потрібно думати самостійно. Достатньо скористатися загально прийнятою моделлю аберації християнства. Які проблеми?..
Хтось виступає за активну протидію пропагадні статевих збочень? Його потрібно репрезентувати якимось тоталітаристом і мізантропом, котрий не має ні краплі християнської любові до ближнього. Байдуже, що сам автор пропозиції виходить саме із почуття любові. З любові до Бога та Його Волі. З любові до ближнього – передусім, до всього народу в цілому. З почуття любові та турботи – турботи про майбутнє народу, турботи про майбутнє власних дітей, котрі можуть опинитися в умовах тоталітарної гомодиктатури. Врешті-решт, з любові до самих збоченців, котрих Господь наділив безсмертними душами і для котрих варто створити умови, що сприяли б їхньому каяттю.
Але ж ні: автор пропозиції не має любові!.. Практична протидія злу – це ненависть! І починаються наївні спроби протиставлення молитви практичній дії. За такою логікою, приміром, коли твою землю окупували, не потрібно визвольної боротьби – достатньо молитви. Також не потрібним є кримінальне переслідування злодіїв, вбивць, гвалтівників. За них достатньо помолитися, і зло зникне. А «за гріх не карати – гріх», «на гріх мовчати – гріх» напевно також видумали якісь тоталітарні сектанти, котрі не мали любові.
Я уявляю, що було б, якби Христос жив у наш час і кориситувався ФБ. От написав би Він нотатку і в ній неполіткоректно назвав би фарисеїв гадюками, лицемірами, гробами побіленими (див. Матея, гл. 23), або закликав би юзерів піти до Храму і вигнати з нього міняйлів… Скільки галасу підняли б з цього приводу сучасні вселюбні горе-християни, тим більше – якби вони були із групи Київської християнської традиції!..
… Я не хочу належати до такої «традиції». Це не традиція, це АБЕРАЦІЯ ХРИСТИЯНСТВА.
25.IV.12
Шукав в «Нотатках» Маланюка (Маланюк Є. Нотатники (1936-1968). – К.: Темпора, 2008) одну цитату. Натрапив на фрагмент, на котрий раніше не звертав уваги. Маланюк «сповідається» як одного разу — «вночі в автобусі» — його «злочинна розпустна» рука, так би мовити, потягнулася не туди, жертвою чого стала «бліда і нещасна дівчина, певно, служниця з Ірландії» (Див. с. 198). Якими ж докорами відповіло поету сумління!!! «Сором прожирає мене до кісток», «Що за жах!», «Який огидний тарантул сидить у людині»… Ось це поет! Поет, котрий у сповненому брудом світі веде боротьбу за чистоту власної душі. Нині ж в нас у моді зовсім інші «поети» та «письменики» — ходяча перверзія, інколи «природна», інколи вдавана, «бо так модно». Модно спати з усіма підряд, модно бути лесбійкою чи педарастом, модно бухати чи вживати наркотики і цим вихвалятися. В моді сьогодні якийсь лжедекаданс: не яскравий і революційний, як це було в ХІХ ст., а зовсім інший. Сьогодні в моді пастельний епатаж, за котрим приховується звичайнісінька попса. Наші «постмодерні письменики» описують секс, однак не здатні передати ні краплі дійсно хвилюючого еротизму, належної еротичної напруги. Наші «літературознавці» a la Забужко, Гундорова & Co. розповідають нісенітниці про те, що сексуальність в наш час емансипувалася, хоч насправді вона, по великому рахунку, зникла. Бо отой словесний онанізм, котрий ми можемо знайти у творах різного роду Дашварів (чи Дашварок?), сексуальністю назвати важко. Живемо в часи, позбавлені творчості, сексуальності, поетів, істини, сенсу.
27.IV.12
Попри те, що Бодріяр (здається) є атеїстом і більшість вважає його постмодерністом, це ВЕЛИКИЙ МИСЛИТЕЛЬ-ТРАДИЦІОНАЛІСТ. Так, це традиціоналіст без Традиції, та все ж — традиціоналіст. Імпліцитний традиціоналізм проступає на кожному кроці бодріярівської думки. Для мене, зокрема, Бодріяр є неолуддистом. Але не тільки. Бодріяр є дуже важливим у сексуальній та гендерній сферах. Він є пророком Армагедону сексуальності, автором епітафії на її могилі; на цій епітафії чітко говориться: «Перетрахались як в Содомі — більше сексу не отримаєте. Сексу немає. Ви його визволили, а він вас послав і сказав, що емансипований. Коли все сексуально — значить ніщо не сексуально». А який конструктив в концепції «спокуси»! Він пише про «вселенную, в которой женское начало не противопоставляется мужскому, но соблазняет его. Находясь в стихии соблазна, женственность не выступает маркированным или немаркированным термином оппозиции». Це дійсно конструктив. Це не нігілізм. Це не примітивні концепції лесбофеміністок. Це спроба емансипації жіночої суб'єктивності, що має стати чинником оновлення культури, відновлення її повноти. Жіночність за Бодріяром «есть одновременно радикальная констатация симуляции и единственная возможность перейти по ту сторону симуляции — в сферу соблазна». Проблема в тому, що від постмодернізму дуже часто беруть нігілізм. В такому сенсі боротьба з онтотеотелеофалофонологоцентризмом є боротьбою з Логосом, а потрібно боротися з Раціо. Логос же є розлитим і в чоловічій раціональності (яка змертвіла в сьогоднішній культурі) і в жіночій ірраціональності (яка не лише залишається пригніченою, але витісняється «мужиком у спідниці» чи — ще гірше — сірим унісексом). Отже, як відродити природну гру сексуальності? Це питання подолання сьогоднішнього цивілізаційного уродства і повернення до традиційного стану речей.
28.IV.12
На сторінці Сергія Чаплигіна у ФБ розгорілася досить жвава дискусія щодо постаті новітнього ідеолога ВО «Свобода» Ю. Михальчишина.
Пан Михальчин і справді є достатньо цікавим феноменом. З одного боку він являє собою індикатор того, що націоналістам недостатньо просто перенести ідеологічний дискурс 20-50 рр. на тло сучасності. Цей дискурс вимагає грунтовного пристосування до реалій сьогодення. З іншого боку, Михальчишин демонструє, до якого брєду можна дійти у спробах актуалізації націоналістичної ідеології. Погляди цього ідеолога надзвичайно еклектичні. Безперечно, викликають певну повагу його креатив, сміливість думки, однак так еклектично креативити не можна. Він поєднує непоєднуване. На його сайті (http://www.vatra.cc/) можна знайти праці представників німецької Консервативної Революції (приміром Шпенглера чи Юнгера), що, на мою думку, досить добре. І водночас він пише якусь ультраегалітарну ахінєю в стилі безкласового суспільтсва. Вершиною ідіотизму була його стаття «Осінь антибуржуазної революції», де купа вихвалянь на адресу Французької масонської революції в цілому та якобінства зокрема. Це фінал ідеологічних мудрувань! Вдумайтесь лишень: глорифікувати революцію, що стала початком кінця – кінця Традиційної, Християнської, Білої Європи. Глорифікувати революцію, що стала втіленням ідей лібералізму… І це пише «націоналістичний» ідеолог!!!
Інша проблема – це деякі лівацькі ідеологеми. Так, націоналізм може використовувати антикапіталістичну риторику. Однак це варто робити, виходячи із християнських та націоналістичних принципів. А Михальчишин пропонує примітивні соціалістичні ідеї – ідеї безкласового суспільства. Це ідіотизм і ніщо інше. Я сам зараз думаю, як органічно інкорпорувати антикапіталізм в націоналістичний дискурс. В плані зовнішньої пропаганди це має бути передусім антиолігархічна риторика. В плані внутрішньої пропаганди, вишколу членства варто вказувати на антихристиянський, антитрадиціоналістичний характер капіталізму. При цьому можна розпрацьовувати програму-максимум подолання капіталізму і відновлення більш органічної суспільної організації і організації виробництва. Та це – програма-максимум. «Ближчою» стратегічною метою має бути національна революція, котра, як зазначав Я. Стецько, немислима без революції соціальної, зокрема без усунення нинішньої олігархії. Проте егалітаризм, про який пише Михальчишин, – це утопія. Ті ідеологи консервативної революції, до яких, я гадаю, у Михальчина є респект, ніколи не підтримували ідеї безкласового суспільства. Навіть тоді, коли, приміром, Шпенглер пише про соціалізм (див.його працю «Прусацтво і соціалізм»), то має на увазі соціальний солідаризм і корпоративізм, але аж ніяк не безкласове суспільство. Ідеям Шпенглера відповідає швидше поділ на ораторес, пугнаторес та лябораторес у Середньовіччі, ніж безкласова утопія. Для дискурсу укр. націоналізму ідея безкласового сусп. тим більше є чужою. Її деструктив чудово показав С.Бандера під час дискусій із т.зв. «опозицією» у повоєнний час. Ревізіонізм «опозиції», між іншим, засуджував і Д.Донцов.
Отже, мораль цієї байки наступна. Михальчишин робить спроби пристосувати націоналізм до реалій сьогодення, і це виклає повагу. Водночас Михальчишин робить актуалізацію націоналізму невміло, і це варто контруктивно критикувати, відділяти зерно від полови.
29.IV.12
Господи! Нехай «винних» не знайдуть!
Українські Церкви співчувають жертвам терактів у Дніпропетровську… Чудово… Яке блаженство… Справжня християнська святість, зразок благочестя!.. На мою думку, мораль має властивість з часом деградувати до рівня етики, етика ж вироджується в етикет. У даному випадку ми бачимо, що Церкви керуються не мораллю, не етикою, а саме етикетом. «Висловити співчуття» – це етикет і нічого більше. Звичайний дипломатичний протокол...
Особисто я на місці церковних ієрархів закликав би молитися вірних за те, щоб відповідні органи не знайшли винних. Саме так: щоб органи не знайшли винних! Звісно, можна було б просити у Господа, щоб були покараними дійсно ті, хто причетний до теракту, однак це було б чудо.
Якщо «винних» знайдуть, то можна бути на 99% впевненими, що ці люди не мають ні найменшого відношення до вибухів. Тож молімося за те, щоб таких винних не було знайдено!
Сидячи в Запорізькому СІЗО, мені неодноразово доводилося спілкуватися із «терористами», котрі, нібито, підірвали храм у м. Запоріжжі (ми сиділи в різних камерах, однак часто бачились на «боксах», коли виїзджали на суд). Не зважаючи на алібі, на підтримку постраждалої від вибуху парафії, відсутність будь-яких доказів (окрім вибитих «свідчень»), їх запроторили до буцигарні. Хлопці молодці – продовжують боротьбу і… надалі сидять у в’язниці.
Не буду переповідати почуті з їх слів «методи отримання свідчень» (зрештою, частина з них мені відома з власного досвіду). Обмежуся тим, «охоронці Закону і Порядку» не погребували заарештувати матір підозрюваного, щоб таким чином на нього тиснути.
Очевидно, подібна доля чекає і на «винних» в Дніпропетровських терактах. Тож, Господи, нехай «винних» не знайдуть!
0 коментарів