Неметафізичний щоденник. Нотатки [березень-2012]
3.III.12
Незабаром 8 березня. Біллборди та сіті-лайти вже рясніють вісімками – перевернутими знаками безкінечності, – і таким чином неначе насміхаються із цілком обмеженого, вузького мислення сучасного покоління. Комуністичне свято цілком інтегрувалося в капіталістичну систему. Маркетологи вдало використовують це «свято» з метою зростання прибутків власних компаній. Жінки-фотомоделі завчасно продали власне тіло, щоб до «Жіночого дня», «Дня рівноправ’я жінок» і т.д. нудний порнопростір сучасної реклами дещо розширився. А що ж лишається за лаштунками маркетингу? Що лишається за лаштунками порнографічно-рекламної індустрії? Що лишається за лаштунками проданих до 8 березня квітів, парфумів, прикрас, пляшок шампанського, м’яких іграшок, не менш м’яких кондомів? За лаштунками лишається приниження жінки, ожіночнення чоловіка, а ще – широкий спектр боротьби за подальшу емансипацію, гендерну рівність, etc.
Наші часи – це дійсно часи постмодерну, часи плюралізму, часи хаотичного поєднання різнополярних «істин», часи, іконою яких є складений із різних релігій, традицій, ідеологій колаж. Совкова інерція служить підмурівком функціонування капіталістичних механізмів. Жіночність, сутністю якої є глибока тайна, тиражується в напівоголеному стані і зводиться до плоскості поверхні біллборда чи сторінки глянцевого журналу. Засудження патріархальних устроїв чи балачки про здобутки емансипації поєднуються із прогресуючою порнографією та проституцією – оплачуваною і неоплачуваною, легальною і нелегальною. В єдиному екстазі зливаються німфоманство і критика сексизму. Стрінги тупості глибоко врізаються у розм’якшені випарами техногенної цивілізації мізки. Тож часом здається, що покрите латексною поверхнею суспільство так і задихнеться в стерильності одного-єдиного, мегамасштабного, спільного для всіх засобу індивідуального захисту, а цей засіб лише роздувається, вміщуючи в себе все нові і нові порції маразму, абсурду та інших секрецій постмодерну.
Капіталізм і комунізм, фемінізм і playboy-культура, глобалізація і постсовково-малоросійська затхлість разом малюють картину гендерного та сексуального хаосмосу. Статистика від’ємного приросту населення розчиняється в статистиці розлучень та абортів. В єдиному калейдоскопі мерехтять абрівіатуари «СССР», «USA», «РФ», «ЛГБТ». Ставши шароварним, козацьке «Гей!» вже аж ніяк не страшить геїв.
«Олів’є» та «окрошка» як найкраще пасують до святкового столу. Це постмодерні страви. В них теж усе перемішане, як і в «святі» 8 березня. До того ж, совковий варіант салату «олів’є», де замість м’яса – «варьонка», дуже добре відображає геокультурну специфіку буферної зони між двома імперськими центрами – демоліберальним Заходом та не відомо вже якою Росією.
[Б/д]
В одній зі своїх нещодавніх статей я досить неоднозначно поставив в один ряд «різому» і «рослину без коріння». Потім, коли матеріал вже був опублікованим, мене це трішки злякало: мовляв, хтось може подумати, що я ставлю різому і таке собі «перекоти-поле» в якийсь синонімічний ряд. Процитую: «своїм крайнім релятивізмом та деконструкцією постмодернізм перетворив людину на «різому»… рослину без коріння, на самотнє, атомізоване існування, котре не має під собою надійного, твердого ґрунту». Звісно, це було б абсурдно. Однак черговий раз перечитуючи вступ до «Тисячі плато» Дельоза і Гваттарі, я якось закцентував увагу на наступних словах: «різома — це антигенеaлогія». І це дійсно так! В певному сенсі, хоч це і звучить парадоксально, різома = перекоти-поле.
Ацентризм різоми — це її антигенеaлогічність. Немає центру — немає вісі, немає генеaлогії. А тому, з одного боку, як певна матриця, є різома, а з іншого — перекоти-поле.
Різоматичне суспільство — це суспільство, котре складається з людей типу «перекоти-поле». Вони знекорінені, відчужені від релігії, традиції, батьківщини, роду. Під землею — матриця-різома, над землею — знекорінені атомізовані існування, атоми, що об'єднуються випадковістю та гравітаційним полем егоїстичних, переважно утилітарних інтересів.
05.ІІІ.12
Християнин повинен пам’ятати, що навколишня «реальність» не є реальною на 100%. Щоб переконатися в цьому, достатньо згадати, що у євхаристійному хлібі й вині до нас сходить Саме Воплочене Слово. Це диво вже майже дві тисячі років є присутнім на нашій грішній землі і усім, хто має істинну віру, відкриває елементарну правду про те, що «реальність» не є тотально реальною. Святий Грааль нашої віри – це «онтологічний прорив», через котрий ми можемо бачити, що існує Вища Реальність. А це значить, що ми можемо не втрачати оптимізму й щиро прагнути еманації цієї Вищої Реальності у наш світ.
06.ІІІ.12
Читаючи "Історію божевілля в Класичну епоху", звернув особливу увагу на той момент, у котрому Фуко порівнює, так би мовити, «хворобливі виміри» Середньовіччя та Нового часу, а саме проказу та венеричні хвороби. Фуко пише: «на відміну від прокази, ця хвороба [сифіліс] дуже швидко стала суто медичною хворобою, виключно предметом лікування». На відміну від прокази… Суто медичною… Для сучасної людини проказа є одним із вимірів «темноти» Середньовіччя; уявивши хворобливі язви, їхні виділення, їхній запах, сучасна людина уявляє собі Середньовіччя як часи «темноти», антисанітарії, бруду і т.д. Однак чи не було за цим брудом чогось чистого, сяючого? Чи не було чогось величного і такого, що було втраченим у той час, коли хвороби почали розглядатися як «суто медичні проблеми»?
На сторінках своєї книги Фуко цитує слова із одного середньовічного требника: «Мій друже… Господь Бог захотів, щоб ти заразився своєю хворобою, і великою благодаттю осінює тебе Господь, бажаючи покарати за те зло, котре ти вчинив у цьому світі». Для багатьох наших сучасників ці слова можуть здатися варварством. Але чи можна вважати варварством велич віри, віри і довіри до Трансцендентного? В Середньовіччі хворі на проказу дійсно ізолювалися від суспільства. Але віра давала цим стражденним людям щастя. Відкинені суспільством, вражені тяжкою хворобою, вони знали, що їх любить Бог. Яке ж щастя могло принести їм усвідомлення цього факту! Які щирі сльози вони проливали з приводу своїх гріхів! Яка чистота, яке душевне сяйво, яка велич!
Натомість уже в XVI-XVII ст., коли людина Середньовіччя була втрачена, коли саме Середньовіччя видавалося божевільним Дон Кіхотом, місце святості посів прагматизм. Який контраст! Венерична хвороба є безпосереднім наслідком гріха, але замість каяття Новий час несе людині ерзац звільнення від страждання. Замість буття, котре на всіх своїх рівнях випромінює Божу присутність, людина отримує ілюзію звільнення від недосконалості. Врешті-решт, йдучи таким шляхом, людство приходить до абсурду. Сучасне, неповноцінне «буття» замість присутності Бога випромінює наявність абсурду.
Це ж треба бути такими самодурами, щоб вважати Середньовіччя епохою варварства і при цьому не помічати власної тупості! Ми дійшли до того, що зі СНІДом ведуть боротьбу… содоміти (приміром, «сер» Елтон Джон), котрі самі є чи не найголовнішими поширювачами цієї зарази. В Середні віки нинішні масштаби поширення СНІДу викликали б духовну революцію, викликали б цілі цунамі каяття, величезну хвилю духовного піднесення, очищення, оновлення. А наш час… зі СНІДом ведуть боротьбу шляхом роздавання кондомів. Слабоумність нашої епохи майже безмежна.
Фуко (між іншим, содоміт, котрий помер від СНІДу) однією з найважливіших ліній своєї інтелектуальної праці обрав «археологію знання». Насправді ж актуальною є АРХЕОЛОГІЯ ЗАНЕПАДУ — археологія виродження, археологія деградації, археологія отупіння.
12.ІІІ.12
Сенс. Де знайти сенс? В чому є сенс? Про «сенс життя» писали банально багато. Але в чому цей «сенс життя»? Ось те бидло, котре десь надворі «врубило на всю котушку» свій ультрабичий реп, — чи думає воно про «сенс життя»? А й взагалі — чи варто думати про сенс, щоб його мати? Можливо, ота бидлота, що слухає примітивні ритми і ще більш примітивні тексти, має сенс, живе власним сенсом? Тоді буття-бидлом є сенсом буття бидла. І нехай буття-бидлом — це хибне буття. Ну і що? Все одно це буття-з-сенсом, а буття-з-сенсом — це щасливе буття.
Сидячи за гратами, я почав писати повість. Назва, на якій я зупинився, — «Готика-Wista. Буденна історія епічних рефлексій». Повість присвячувалася темі пошуку традиційного шляху у нашу кітчеву епоху. Головний герой любив Готику, але його власна Готика «глючила» як Windows-Wista. Зізнаюся, що за кілька місяців я написав всього лиш сотню сторінок і на цьому закинув свою працю над твором. Потім і ті сто сторінок, як і решта моєї тюремної писанини, загубилися в халатності адміністрації СІЗО та шниря-«каптьорщика», котрий не догледів за моїми речами у комірці.
… Спочатку я планував назвати повість дещо інакше — «Готика-ХР. Оголення». Назву змінив тому, що сам текст, котрий нерідко «писався сам», віддалявся від первісного «Оголення» і приближався до «Готики-Wista» та «Буденної історії». Але про «оголення» я думаю ще й досі, і це «оголення» інколи оголює мені сенс...
Під «оголенням» я мав на увазі оголення метафізики. Річ в тім, що головний герой, шукаючи метафізичну правду, врешті-решт мав прийти до висновку, що метафізика — це не одяг якихось інтелектуальних конструкцій, вона — сама плоть Буття. Так, це невидима плоть, «внутрішня» плоть плоті, але плоть! Метафізика — це плоть плоті, органічність органічності, буття Буття. Метафізика — це не шати (не маска, не косметика і т.д.), вона «всередині» кожної клітини нашої органічності. Це ж стосується і сенсу.
Інколи здається, що вся наша буденність, вся повсякденність немає сенсу, будь-які «дочасні» клопоти суть суєта суєт. В цій розчарованості у повсякденності є позитивний момент, бо вона спрямовує нас на пошук вищого сенсу. Та все ж, у повсякденності є сенс. Все суще пронизане сенсом. Сенс є в їжі, в потребі винести сміття із квартири, у матеріально-фінансовому «виживанні». В усьому цьому є сенс, і його потрібно відчувати, але так, щоб це відчуття не приглушувало жадання вищого сенсу. Потрібно "їсти дочасне", але так, щоб не зникав «апетит до Вічного». Потрібно вибудувати ієрархію сенсів.
Рефлексія інколи нагромаджує зайвий «одяг». Так, одяг потрібний, але інколи він може бути зайвим. Тоді одяг не дає нам відчути справжність життя. Сучасна цивілізація аберації та знищення сенсу надягла на нас незручний і, врешті-решт, непрактичний та неприродний одяг. Тому інколи варто «оголитися» і відчути сенс Буття в його цілісності та ієрірхічності. Ієрірхічність при цьому відіграє дуже важливу роль. Без ієрархічності ми не помітимо гармонійної плоті — ми помітимо лише фарш, і тоді ми можемо або поставитися до цього огидного фаршу з байдужістю, «прогавити» його і стати голодними «лузерами», або ж у дусі утилітаризму нашої утилітарної епохи зробити з фаршу котлету і з’їсти її, «взяти від життя найкрще» (при цьому не відомо, який з варіантів кращий).
Отже, ієрархія сенсів і ще раз ієрархія. Сприймання «нижчого сенсу» при збереженні «апетиту» до «вищого сенсу». Ієрархія і ще раз ієрірхія.
13.ІІІ.12
Днями волею-неволею довелось переглянути виставу аматорського колективу «Фабула». Вистава закінчувалася вбивством головної героїні. Коментуючи виставу, один мій знайомий зазначив, що такий фінал «не ліберастичний», мовляв «ліберастичний сюжет мав би завершитись happy end'ом». Геніальна думка! Нудний, банальний «happy end» багатьох американських (і не лише американських) фільмів — це дійсно «лібералізм» в сенсі зомбуючої ідеології, спрямованої на утвердження і захист Системи в усіх її негативних аспектах.
Що таке «happy end»? «Нappy end» — це нав'язування хибної, нетрагічної картини нашого глибоко трагічного світу. Всі ці дебільні фільми — мелодрами, бойовики (sic!), примітивні комедії і т.д. — відучують своїх глядачів бачити трагізм життя. А життя є трагічним. Зворотня сторона медалі — це різні фільми жахів. Ці фільми ніби компенсують «брак трагедії», але роблять це у збоченій формі. Як наслідок, замість піднесеної трагедії глядач отримує її ерзац + море крові. Це профанація трагедії, бо трагізм у різних кіно-страшилках замінюється жорстокістю, високий етичний зміст — абсурдом, героїзм — маніакальними психічними відхилиннями. Врешті-решт, і кіно-страшилки, і фільми із «happy end'ом» формують глядача, котрий не знає, не розуміє, боїться трагедії.
А чим же є людина без почуття трагічного? Це раб, покірний раб тоталітарної Системи. Він не здатен творити Історії, бо творення Історії передбачає трагічність. Раб боїться трагічності, не здатен до трагічності, а тому Історію (чи її симулякр?) творить Система. Для рабів же є видовища. Видовища і хліб. Хліба інколи може не вистачати, однак видовища завжди знайдуться. Їх створять, щоб втовкмачити в рабські макітри чергову порцію ілюзорного «happy end'у».
Незабаром 8 березня. Біллборди та сіті-лайти вже рясніють вісімками – перевернутими знаками безкінечності, – і таким чином неначе насміхаються із цілком обмеженого, вузького мислення сучасного покоління. Комуністичне свято цілком інтегрувалося в капіталістичну систему. Маркетологи вдало використовують це «свято» з метою зростання прибутків власних компаній. Жінки-фотомоделі завчасно продали власне тіло, щоб до «Жіночого дня», «Дня рівноправ’я жінок» і т.д. нудний порнопростір сучасної реклами дещо розширився. А що ж лишається за лаштунками маркетингу? Що лишається за лаштунками порнографічно-рекламної індустрії? Що лишається за лаштунками проданих до 8 березня квітів, парфумів, прикрас, пляшок шампанського, м’яких іграшок, не менш м’яких кондомів? За лаштунками лишається приниження жінки, ожіночнення чоловіка, а ще – широкий спектр боротьби за подальшу емансипацію, гендерну рівність, etc.
Наші часи – це дійсно часи постмодерну, часи плюралізму, часи хаотичного поєднання різнополярних «істин», часи, іконою яких є складений із різних релігій, традицій, ідеологій колаж. Совкова інерція служить підмурівком функціонування капіталістичних механізмів. Жіночність, сутністю якої є глибока тайна, тиражується в напівоголеному стані і зводиться до плоскості поверхні біллборда чи сторінки глянцевого журналу. Засудження патріархальних устроїв чи балачки про здобутки емансипації поєднуються із прогресуючою порнографією та проституцією – оплачуваною і неоплачуваною, легальною і нелегальною. В єдиному екстазі зливаються німфоманство і критика сексизму. Стрінги тупості глибоко врізаються у розм’якшені випарами техногенної цивілізації мізки. Тож часом здається, що покрите латексною поверхнею суспільство так і задихнеться в стерильності одного-єдиного, мегамасштабного, спільного для всіх засобу індивідуального захисту, а цей засіб лише роздувається, вміщуючи в себе все нові і нові порції маразму, абсурду та інших секрецій постмодерну.
Капіталізм і комунізм, фемінізм і playboy-культура, глобалізація і постсовково-малоросійська затхлість разом малюють картину гендерного та сексуального хаосмосу. Статистика від’ємного приросту населення розчиняється в статистиці розлучень та абортів. В єдиному калейдоскопі мерехтять абрівіатуари «СССР», «USA», «РФ», «ЛГБТ». Ставши шароварним, козацьке «Гей!» вже аж ніяк не страшить геїв.
«Олів’є» та «окрошка» як найкраще пасують до святкового столу. Це постмодерні страви. В них теж усе перемішане, як і в «святі» 8 березня. До того ж, совковий варіант салату «олів’є», де замість м’яса – «варьонка», дуже добре відображає геокультурну специфіку буферної зони між двома імперськими центрами – демоліберальним Заходом та не відомо вже якою Росією.
[Б/д]
В одній зі своїх нещодавніх статей я досить неоднозначно поставив в один ряд «різому» і «рослину без коріння». Потім, коли матеріал вже був опублікованим, мене це трішки злякало: мовляв, хтось може подумати, що я ставлю різому і таке собі «перекоти-поле» в якийсь синонімічний ряд. Процитую: «своїм крайнім релятивізмом та деконструкцією постмодернізм перетворив людину на «різому»… рослину без коріння, на самотнє, атомізоване існування, котре не має під собою надійного, твердого ґрунту». Звісно, це було б абсурдно. Однак черговий раз перечитуючи вступ до «Тисячі плато» Дельоза і Гваттарі, я якось закцентував увагу на наступних словах: «різома — це антигенеaлогія». І це дійсно так! В певному сенсі, хоч це і звучить парадоксально, різома = перекоти-поле.
Ацентризм різоми — це її антигенеaлогічність. Немає центру — немає вісі, немає генеaлогії. А тому, з одного боку, як певна матриця, є різома, а з іншого — перекоти-поле.
Різоматичне суспільство — це суспільство, котре складається з людей типу «перекоти-поле». Вони знекорінені, відчужені від релігії, традиції, батьківщини, роду. Під землею — матриця-різома, над землею — знекорінені атомізовані існування, атоми, що об'єднуються випадковістю та гравітаційним полем егоїстичних, переважно утилітарних інтересів.
05.ІІІ.12
Християнин повинен пам’ятати, що навколишня «реальність» не є реальною на 100%. Щоб переконатися в цьому, достатньо згадати, що у євхаристійному хлібі й вині до нас сходить Саме Воплочене Слово. Це диво вже майже дві тисячі років є присутнім на нашій грішній землі і усім, хто має істинну віру, відкриває елементарну правду про те, що «реальність» не є тотально реальною. Святий Грааль нашої віри – це «онтологічний прорив», через котрий ми можемо бачити, що існує Вища Реальність. А це значить, що ми можемо не втрачати оптимізму й щиро прагнути еманації цієї Вищої Реальності у наш світ.
06.ІІІ.12
Читаючи "Історію божевілля в Класичну епоху", звернув особливу увагу на той момент, у котрому Фуко порівнює, так би мовити, «хворобливі виміри» Середньовіччя та Нового часу, а саме проказу та венеричні хвороби. Фуко пише: «на відміну від прокази, ця хвороба [сифіліс] дуже швидко стала суто медичною хворобою, виключно предметом лікування». На відміну від прокази… Суто медичною… Для сучасної людини проказа є одним із вимірів «темноти» Середньовіччя; уявивши хворобливі язви, їхні виділення, їхній запах, сучасна людина уявляє собі Середньовіччя як часи «темноти», антисанітарії, бруду і т.д. Однак чи не було за цим брудом чогось чистого, сяючого? Чи не було чогось величного і такого, що було втраченим у той час, коли хвороби почали розглядатися як «суто медичні проблеми»?
На сторінках своєї книги Фуко цитує слова із одного середньовічного требника: «Мій друже… Господь Бог захотів, щоб ти заразився своєю хворобою, і великою благодаттю осінює тебе Господь, бажаючи покарати за те зло, котре ти вчинив у цьому світі». Для багатьох наших сучасників ці слова можуть здатися варварством. Але чи можна вважати варварством велич віри, віри і довіри до Трансцендентного? В Середньовіччі хворі на проказу дійсно ізолювалися від суспільства. Але віра давала цим стражденним людям щастя. Відкинені суспільством, вражені тяжкою хворобою, вони знали, що їх любить Бог. Яке ж щастя могло принести їм усвідомлення цього факту! Які щирі сльози вони проливали з приводу своїх гріхів! Яка чистота, яке душевне сяйво, яка велич!
Натомість уже в XVI-XVII ст., коли людина Середньовіччя була втрачена, коли саме Середньовіччя видавалося божевільним Дон Кіхотом, місце святості посів прагматизм. Який контраст! Венерична хвороба є безпосереднім наслідком гріха, але замість каяття Новий час несе людині ерзац звільнення від страждання. Замість буття, котре на всіх своїх рівнях випромінює Божу присутність, людина отримує ілюзію звільнення від недосконалості. Врешті-решт, йдучи таким шляхом, людство приходить до абсурду. Сучасне, неповноцінне «буття» замість присутності Бога випромінює наявність абсурду.
Це ж треба бути такими самодурами, щоб вважати Середньовіччя епохою варварства і при цьому не помічати власної тупості! Ми дійшли до того, що зі СНІДом ведуть боротьбу… содоміти (приміром, «сер» Елтон Джон), котрі самі є чи не найголовнішими поширювачами цієї зарази. В Середні віки нинішні масштаби поширення СНІДу викликали б духовну революцію, викликали б цілі цунамі каяття, величезну хвилю духовного піднесення, очищення, оновлення. А наш час… зі СНІДом ведуть боротьбу шляхом роздавання кондомів. Слабоумність нашої епохи майже безмежна.
Фуко (між іншим, содоміт, котрий помер від СНІДу) однією з найважливіших ліній своєї інтелектуальної праці обрав «археологію знання». Насправді ж актуальною є АРХЕОЛОГІЯ ЗАНЕПАДУ — археологія виродження, археологія деградації, археологія отупіння.
12.ІІІ.12
Сенс. Де знайти сенс? В чому є сенс? Про «сенс життя» писали банально багато. Але в чому цей «сенс життя»? Ось те бидло, котре десь надворі «врубило на всю котушку» свій ультрабичий реп, — чи думає воно про «сенс життя»? А й взагалі — чи варто думати про сенс, щоб його мати? Можливо, ота бидлота, що слухає примітивні ритми і ще більш примітивні тексти, має сенс, живе власним сенсом? Тоді буття-бидлом є сенсом буття бидла. І нехай буття-бидлом — це хибне буття. Ну і що? Все одно це буття-з-сенсом, а буття-з-сенсом — це щасливе буття.
Сидячи за гратами, я почав писати повість. Назва, на якій я зупинився, — «Готика-Wista. Буденна історія епічних рефлексій». Повість присвячувалася темі пошуку традиційного шляху у нашу кітчеву епоху. Головний герой любив Готику, але його власна Готика «глючила» як Windows-Wista. Зізнаюся, що за кілька місяців я написав всього лиш сотню сторінок і на цьому закинув свою працю над твором. Потім і ті сто сторінок, як і решта моєї тюремної писанини, загубилися в халатності адміністрації СІЗО та шниря-«каптьорщика», котрий не догледів за моїми речами у комірці.
… Спочатку я планував назвати повість дещо інакше — «Готика-ХР. Оголення». Назву змінив тому, що сам текст, котрий нерідко «писався сам», віддалявся від первісного «Оголення» і приближався до «Готики-Wista» та «Буденної історії». Але про «оголення» я думаю ще й досі, і це «оголення» інколи оголює мені сенс...
Під «оголенням» я мав на увазі оголення метафізики. Річ в тім, що головний герой, шукаючи метафізичну правду, врешті-решт мав прийти до висновку, що метафізика — це не одяг якихось інтелектуальних конструкцій, вона — сама плоть Буття. Так, це невидима плоть, «внутрішня» плоть плоті, але плоть! Метафізика — це плоть плоті, органічність органічності, буття Буття. Метафізика — це не шати (не маска, не косметика і т.д.), вона «всередині» кожної клітини нашої органічності. Це ж стосується і сенсу.
Інколи здається, що вся наша буденність, вся повсякденність немає сенсу, будь-які «дочасні» клопоти суть суєта суєт. В цій розчарованості у повсякденності є позитивний момент, бо вона спрямовує нас на пошук вищого сенсу. Та все ж, у повсякденності є сенс. Все суще пронизане сенсом. Сенс є в їжі, в потребі винести сміття із квартири, у матеріально-фінансовому «виживанні». В усьому цьому є сенс, і його потрібно відчувати, але так, щоб це відчуття не приглушувало жадання вищого сенсу. Потрібно "їсти дочасне", але так, щоб не зникав «апетит до Вічного». Потрібно вибудувати ієрархію сенсів.
Рефлексія інколи нагромаджує зайвий «одяг». Так, одяг потрібний, але інколи він може бути зайвим. Тоді одяг не дає нам відчути справжність життя. Сучасна цивілізація аберації та знищення сенсу надягла на нас незручний і, врешті-решт, непрактичний та неприродний одяг. Тому інколи варто «оголитися» і відчути сенс Буття в його цілісності та ієрірхічності. Ієрірхічність при цьому відіграє дуже важливу роль. Без ієрархічності ми не помітимо гармонійної плоті — ми помітимо лише фарш, і тоді ми можемо або поставитися до цього огидного фаршу з байдужістю, «прогавити» його і стати голодними «лузерами», або ж у дусі утилітаризму нашої утилітарної епохи зробити з фаршу котлету і з’їсти її, «взяти від життя найкрще» (при цьому не відомо, який з варіантів кращий).
Отже, ієрархія сенсів і ще раз ієрархія. Сприймання «нижчого сенсу» при збереженні «апетиту» до «вищого сенсу». Ієрархія і ще раз ієрірхія.
13.ІІІ.12
Днями волею-неволею довелось переглянути виставу аматорського колективу «Фабула». Вистава закінчувалася вбивством головної героїні. Коментуючи виставу, один мій знайомий зазначив, що такий фінал «не ліберастичний», мовляв «ліберастичний сюжет мав би завершитись happy end'ом». Геніальна думка! Нудний, банальний «happy end» багатьох американських (і не лише американських) фільмів — це дійсно «лібералізм» в сенсі зомбуючої ідеології, спрямованої на утвердження і захист Системи в усіх її негативних аспектах.
Що таке «happy end»? «Нappy end» — це нав'язування хибної, нетрагічної картини нашого глибоко трагічного світу. Всі ці дебільні фільми — мелодрами, бойовики (sic!), примітивні комедії і т.д. — відучують своїх глядачів бачити трагізм життя. А життя є трагічним. Зворотня сторона медалі — це різні фільми жахів. Ці фільми ніби компенсують «брак трагедії», але роблять це у збоченій формі. Як наслідок, замість піднесеної трагедії глядач отримує її ерзац + море крові. Це профанація трагедії, бо трагізм у різних кіно-страшилках замінюється жорстокістю, високий етичний зміст — абсурдом, героїзм — маніакальними психічними відхилиннями. Врешті-решт, і кіно-страшилки, і фільми із «happy end'ом» формують глядача, котрий не знає, не розуміє, боїться трагедії.
А чим же є людина без почуття трагічного? Це раб, покірний раб тоталітарної Системи. Він не здатен творити Історії, бо творення Історії передбачає трагічність. Раб боїться трагічності, не здатен до трагічності, а тому Історію (чи її симулякр?) творить Система. Для рабів же є видовища. Видовища і хліб. Хліба інколи може не вистачати, однак видовища завжди знайдуться. Їх створять, щоб втовкмачити в рабські макітри чергову порцію ілюзорного «happy end'у».
0 коментарів