Неметафізичний щоденник. Нотатки [лютий-2012]
Вирішив опублікувати деякі свої нотатки за останні кілька місяців. Точніше – вирішив донести до (можливо) ширшого загалу те, що я нафейсбучив (переважним чином нафейсбучив, бо одні нотатки я не публікував у мережі Facebook, а інші – допрацьовував і публікував на інших сайтах). Прошу пробачити мене за опечатки та інші огріхи. Все ж таки, це нотатки.
P.S. І дійсно: те, чого не показує Google, того не існує...
(Нехай пробачить мене Габріель Марсель...)
[Б/д]
Сьогодні «одним оком» переглянув серію «Майстра і Маргарити». Зізнаюся, що жодного разу не переглядав всі серії цього фільму «від А до Я». Не знаю, що саме хотів відобразити режисер переходами від чорно-білої до кольорової картинки. Напевно, це такий «текст», який не має "єдиноправильного прочитання", тож і намагатися 100-відсотково впіймати інтенцію автора (режисера) не варто. Краще дати волю власній рефлексії. Мене зацікавив перехід від чорно-білого до кольорового зображення СРСРії. Чому сцени, у котрих є присутнім Воланд, «в кольорі», а ті, де його немає – чорно-білі? Річ в тім, що колір – це органічне, справжнє життя, таке життя, яким воно є. Чорно-біле — це вже щось несправжнє, це спотворення. Реальне життя «містить в собі» і Бога, і сатану. Воно трагічне. Я не маніхей, але в реальному житті є «відвічна» боротьба добра і зла, Бога і диявола. Життя в СРСРії чорно-біле, бо хибне, ілюзорне. Воно побудоване на ілюзії, що немає ні Бога, ні диявола. Лише поява Воланда малює існинну картину. СРСРія не лише відкидала Бога та сатану, але й без віри у них прагнула побороти зло, побудувати «Рай на землі». А це теж омана, це теж «чорно-біла», хибна картинка. Воланд розкриває ті вади враженої первородним гріхом людської натури, котрі не подолає жодне «прямування до світлого майбутнього комунізму» (або ж «прогрес», «емансипація», еtс.). Рай на землі — це ілюзія. Не розуміти цього — самообман. Бачити життя «в кольорі» — це розуміти його трагічність. Людство, що повірило у прогрес — це людство, котре захотіло подолати трагічність. Це людство живе ілюзією, позаяк не можна подолати трагедію. «Картинка», котру бачить це людство, — чорно-біла, хибна. Оскільки людство все ж прагне бачити кольори, то маскує чорно-білість (сірість) пастельністю — симулякром кольору. Однак це вже не про фільм і не про комунізм. Це констатація тотальної хвороби сучасності.
14.ІІ.12
14 лютого. Україна і ввесь глобалізований вулик святкують «День усіх закоханих», він же – «День св. Валентина». Гадаю, немає сенсу писати, що «День св. Валентина» ніякого відношення до святості не має. До християнства також… Один мій знайомий називає цей день «Днем порожніх пляшок і використаних презервативів». Дуже цензурне визначення, особливо, якщо порівнювати з не менш правдивими термінами «День св. Ї...» чи «День св. Тра...». Ці два останні терміни дійсно правдиві, бо передають собою натуралістичну сутність «Дня усіх закоханих», відображують собою дійсність, хоч і поверхневу. Відповідно, мова йде про поверхневу правдивість. Термін «День порожніх пляшок та використаних презервативів» розкриває сутність вакханалії 14 лютого більш глибоко. І не тому, що вказує на каузальну природу фізіологічного виміру «святкувань» (порожні пляшки як передумова використаних презервативів). Цей термін можна читати як певний символ, метафору. Спробуємо його прочитати.
Пляшки порожні, а презервативи використані. На що це вказує? Це вказує на певне спустошення, закінчення. Йдеться про завершений/звершений акт, після якого приходить Ніщо. Мова не йде про своєрідний «діалектичний розвиток», в процесі якого звершення одного акту, подолання «діалектичної напруги», «стрибок» призводять до нових актів. І пляшка, і презерватив – це «одноразові продукти», їхнє використання позначає собою Кінець, а не Розвиток, це «остаточна розрядка».
Звісно, сьогодні ми можемо говорити про порожні, спорожнілі душі, про «використану» людину (не сакрально реалізовану, а саме спрофановано використану). Однак символізм порожніх пляшок та використаних презервативів є ширшим і, водночас, має певне «коцептуальне ядро». Той Кінець, те Ніщо, котрі вони позначають – це, значною мірою, кінець сексу, Сексуальне Ніщо.
Вступний есей до книги Ж. Бодріяра «Прозорість зла» має назву «Після оргії». Дуже вдале визначення – визначення, що вказує на вище згадану «остаточну розрядку». Лібералізм, соціалізм, фемінізм, і т.д, і т.п. здійснили цю «розрядку» – «розрядку», що проходила під стягами «визволення» та «емансипації». Фактично, за усією тією визвольно-емансипаційною риторикою лежить передусім визволення від Бога, емансипація щодо волі Творця. Визволення від транцендентного мало конкретні екзистенційні та історичні виміри, суть яких зводиться до «визволення» людини від себе самої, її відчуження від власної сутності.
Гуманізм виявився типом світогляду, головним наслідком панування якого є знищення людини, з соціалістичної форми боротьби проти капіталізму народилася чи не найжахливіша форма панування Капіталу, фемінізм виявився нічим іншим, як жахливою женоненависницькою концепцією, що ставить за мету знищення Справжньої Жінки і створення на її місці якоїсь ефемерної мутантки – емансипованої лесбійки чи курви («побічним продуктом» фемінізму стала легітимація зникнення Чоловіка).
А що ж секс? Яка доля спіткала людську сексуальність після «сексуального визволення»? Сексуальна революція дійсно «емансипувала» і «визволила» секс. Вона визволила його від норм моралі, від сумління, від сім’ї і, врешті-решт, від самої людини. Так, сексуальна революція – це не визволення сексу для (блага) людини, а, передусім, його визволення і сепарація від людина. Секс визволився і став незалежним, цілком автономним і повноправним жителем нашої техногенної цивілізації. Щоправда, це вже симулякр сексу. Секс як секс може існувати лише за допомогою людини. Коли ж людина втрачає секс і секс стає автономним, то це лише симулякр, це копія, симуляція того, чого вже немає.
Секс емансипувався. Те, що раніше було ТАЙНОЮ ДВОХ, стало тотальною нав’язливою картинкою (не важливо, якою саме: вивіскою магазину, біллбордом, відеосюжетом, надмірною оголеністю чи легкодоступністю тіл). «Коли усе сексуально, значить, ніщо не є сексуальним, і поняття «секс» неможливо визначити. Коли усе естетично, значить, ніщо вже не є ні прекрасним, ні огидним, навіть мистецтво зникає» – пише Бодріяр на сторінках вище згаданої книги. Зникає не лише мистецтво, але й сексуальність. Та й загалом, зникає будь-що органічне. Залишаються більш чи менш подібні копії-позначники.
З Днем позначника сексу тебе, Позначнику Людства!
P.S. Даруйте «дещо» бодріярівсько-песимістично-апокаліптичний тон. Інколи відчуття Апокаліпсису насправді виводить на оптимістичний, хоч і трагічний «вузький шлях»
[Б/д]
Сьогодні пів години простояв на зупинці біля центрального ринку м. Полтава. «Слякоть», підвищена вологість, сірість сприяли кращій рецепції тих месседжів, котрі відправляв ринок. Обличчя такі ж сірі, як і погода. Мова (пересипаний матюками суржик) така ж брудна, як і тротуар. Картину домальовували декілька вихідців із Середньої Азії… Як не крути, а ринок – це клоака цивілізації. Однак, pardon за натуралізм, клоаки потрібні для нормальної життєдіяльності організму, і проблема не в ринках як таких. Проблема в тому, що клоака розрослася до розмірів цивілізації. Вся сучасна цивілізація – це величезний ринок, де все продається і все купується. Десятки мільйонів найменувань товарів і… дефіцит Буття. Замість Буття — його ерзац, замість «бути» — «мати». Буття загубилося поміж чебуреків, мобільних телефонів… нафтодоларів, нано-технологій і т.д. Істину заглушив гул на фондовій біржі; краса, оповита смогом індустрії, зникла десь поміж брудом торгового павільйону і облудним сяйвом неону реклам...
[Б/д]
Хатка-мазанка, галушки та інші збочення.
Якось вчасно, доречно я захворів… Принаймні, через хворобу не виходив надвір і вберіг себе від бидлотних видовищ. В Полтаві, в «духовній столиці України» сьогодні відзначають «Масляну». Точніше, відзначають її по всій Україні, але в Полтаві всі відзначання якісь особливо хахляцькі. Центр святкувань – вул. Жовтнева. Як завжди, влаштували «ярмарок» на відтинку вулиці від ЦУМу до Корпусного парку. На цьому відтинку вже третій рік стоять стилізовані під народні хати-мазанки торгові точки. Ці торгові точки мають досить двоїсту природу. З одного боку, це своєрідні симулякри етнографічності (приблизно такі ж, як «народний хор» істфаку місцевого педуніверу «Чебрець»...) Та з іншого боку, ці виготовлені з листів металу «хатки-мазанки» є досить вдалим відображенням деяких архетипів української ментальності.
Хатка-мазанка – це втілення не лише української етнографічності, але й етнічності і, врешті-решт, ілюстрація того, що українська етнічність, українська етнічна самість знаходить вираження через етнографічність. Цілком очевидно, що це нездоровий стан речей.
Звісно, ми можемо говорити про певну реактуалізацію етнічності. Сьогодні, коли постмодерна кислота роз’їдає збанкрутілі метанаративи Модерну, органічне, в т.ч. й етнічність, має набагато більшу вагу, ніж різноманітні ідеологеми, конструкти і т.д. Однак проблема в тому, що етнографічність не є органічністю. Етнографія – це записана етнічність, це такий собі гербарій, котрий зберігає позбавлену життя, засушену етнічність. Тож за всією етнографічною бутафорією стоїть переважно криза української етнічності. Все це примітивна шароварщина, культура, котра є «національною за формою, інтернаціональною за змістом». І ця шароварщина є досить їдкою, такою, що роз’їдає наші національні вартощі. Дуже знаково, що в Полтаві «пам’ятник галушці» встановили поблизу садиби-музею І. Котляревського – своєрідна «приліпка» задля профанації… Недалеко від згаданого «пам’ятника» стоїть «відбудований» Успенський собор – теж симуляція і профанація, бо збудований він приблизно метрів на 6-7 нижчим за «історичний оригінал» (щодо оздоблення, поєднання Бароко і металопластику і т.д. я краще промовчу), а його золочені бані виглядають якось штучно на тлі навколишньої бездуховності.
… Не знаю, напевно, проблема у все тій же хатці-мазанці. Ця хатка, прибита до землі і невиразна, чомусь дуже сильно нагадує опис жіночої душі і не лише душі В. Розановим (див. його «Люди місячного сяйва»). Немає стрункості, немає пориву, немає фалічності. Vulva-мазанка та галушки поміж хмарочосів, димарів заводів, ракет, що несуться в космос...
Це не песимізм. Просто декілька тез із сум’яття думок. Сподіваюся, ще залишилися пласти не спрофанованої і не симульованої духовності, чистої етнічності; під шаром шароварщини ще лишилася органіка… І ця органіка (нехай вона буде фемінною, бо ворог віками нищив нашу маскулінність) народить нову форму, новий лет вгору.
[Б/д]
Християнин-нігіліст? Чи не занадто суперечливе поняття? Чи має воно сенс? Як християнин може бути нігілістом? Тургєнєвський Базаров із «Отцы и дети» якось не дуже схожий на персонажа християнської агіографії. Принаймні, на перший погляд… Але що робити, коли нігілізм (базаровський і не тільки) вже давно став нормою? Що робити християнам, якщо вони живуть у світі транснігілізму? Нігілізм «розчинився», став «прозорим». Ним просякнута вся сучасна цивілізація. Що в такому випадку робити християнам?
Потрібно бути нігілістом відносно нігілізму цього світу. А для цього варто бути аморальним — наслідувати Того, Хто своєю аморальністю дві тисячі років тому змінив цей світ. Але ж «аморальний Христос» — хіба це не святотатство? Ні, чистісінька історична правда! Ісус Христос — крайньо аморальний Нігіліст-революціонер. Це Він, плюючи на тогочасні норми моралі, звертався до місцевої юдейської еліти: «Гадюки! Лицеміри! Гроби побілені!..» Це Він вчинив дебош у Єрусалимському храмі. Зараз, як мінімум, Йому присудили б штраф або 15 діб арешту за дрібне хуліганство, хоч, звісно, могли б відкрити кримінальну справу (це за умови, коли б ті бариги із храму виявилися б принциповими).
Так, Христос був дуже аморальним: погорджував тогочасною елітою і знався із грішниками, оздоровлював в суботу і порушував чимало іншоих норм тогочасної моралі. Христос навіть заснував цілу армію нігілістів-революціонерів, що мала назву Ecclesia Militans. Саме солдати Ecclesia Militans були, певною мірою, квінтесенцією нігілізму і аморальності. Це вони, нахабні революціонери, вражали своїх співвітчизників нечуваною нетерпимістю. Сутінки поганського Риму, екстаз плюралізму, толерантності і віротерпимості… І тут ці фанатики-неофіти відкидають всі інші релігії і проголошують єдиноправильність власної Віри! Більше того: вони навіть не визнають культ імператора!!! Вершина нігілізму...
Незабаром були нові аморальні типи. Була низка революціонерів. Був св. Бернар, св. Франциск, св. Домінік, св. Ігнатій, св. Хосемарія… А за ними — цілі полчища-сонми знаних і не знаних святих… Чому вони були аморальними? Бо неодноразово порушували норми і закони світу цього перелюбного і грішного.
Однак згодом гору почав брати інший — сатанинський — нігілізм. Нігілізм людської гордині, нігілізм ідолопоклонства перед Ratio, нігілізм хибного «визволення» і хибної «емансипації». І ми живемо у світі, збудованому саме таким сатанинським нігілізмом! Хіба можна, живучи у цьому світі і будучи християнином, не бути нігілістом відносно прозорого транснігілізму сучасності? Отже, потрібно знову стати аморальними на тлі загальної моралі. Відкинути сучасну мораль та її псевдоцінності. Своїм святим нігілізмом руйнувати плоди нігілізму Базарова та йому подібних. Утверджувати Правду...
P.S. І дійсно: те, чого не показує Google, того не існує...
(Нехай пробачить мене Габріель Марсель...)
[Б/д]
Сьогодні «одним оком» переглянув серію «Майстра і Маргарити». Зізнаюся, що жодного разу не переглядав всі серії цього фільму «від А до Я». Не знаю, що саме хотів відобразити режисер переходами від чорно-білої до кольорової картинки. Напевно, це такий «текст», який не має "єдиноправильного прочитання", тож і намагатися 100-відсотково впіймати інтенцію автора (режисера) не варто. Краще дати волю власній рефлексії. Мене зацікавив перехід від чорно-білого до кольорового зображення СРСРії. Чому сцени, у котрих є присутнім Воланд, «в кольорі», а ті, де його немає – чорно-білі? Річ в тім, що колір – це органічне, справжнє життя, таке життя, яким воно є. Чорно-біле — це вже щось несправжнє, це спотворення. Реальне життя «містить в собі» і Бога, і сатану. Воно трагічне. Я не маніхей, але в реальному житті є «відвічна» боротьба добра і зла, Бога і диявола. Життя в СРСРії чорно-біле, бо хибне, ілюзорне. Воно побудоване на ілюзії, що немає ні Бога, ні диявола. Лише поява Воланда малює існинну картину. СРСРія не лише відкидала Бога та сатану, але й без віри у них прагнула побороти зло, побудувати «Рай на землі». А це теж омана, це теж «чорно-біла», хибна картинка. Воланд розкриває ті вади враженої первородним гріхом людської натури, котрі не подолає жодне «прямування до світлого майбутнього комунізму» (або ж «прогрес», «емансипація», еtс.). Рай на землі — це ілюзія. Не розуміти цього — самообман. Бачити життя «в кольорі» — це розуміти його трагічність. Людство, що повірило у прогрес — це людство, котре захотіло подолати трагічність. Це людство живе ілюзією, позаяк не можна подолати трагедію. «Картинка», котру бачить це людство, — чорно-біла, хибна. Оскільки людство все ж прагне бачити кольори, то маскує чорно-білість (сірість) пастельністю — симулякром кольору. Однак це вже не про фільм і не про комунізм. Це констатація тотальної хвороби сучасності.
14.ІІ.12
14 лютого. Україна і ввесь глобалізований вулик святкують «День усіх закоханих», він же – «День св. Валентина». Гадаю, немає сенсу писати, що «День св. Валентина» ніякого відношення до святості не має. До християнства також… Один мій знайомий називає цей день «Днем порожніх пляшок і використаних презервативів». Дуже цензурне визначення, особливо, якщо порівнювати з не менш правдивими термінами «День св. Ї...» чи «День св. Тра...». Ці два останні терміни дійсно правдиві, бо передають собою натуралістичну сутність «Дня усіх закоханих», відображують собою дійсність, хоч і поверхневу. Відповідно, мова йде про поверхневу правдивість. Термін «День порожніх пляшок та використаних презервативів» розкриває сутність вакханалії 14 лютого більш глибоко. І не тому, що вказує на каузальну природу фізіологічного виміру «святкувань» (порожні пляшки як передумова використаних презервативів). Цей термін можна читати як певний символ, метафору. Спробуємо його прочитати.
Пляшки порожні, а презервативи використані. На що це вказує? Це вказує на певне спустошення, закінчення. Йдеться про завершений/звершений акт, після якого приходить Ніщо. Мова не йде про своєрідний «діалектичний розвиток», в процесі якого звершення одного акту, подолання «діалектичної напруги», «стрибок» призводять до нових актів. І пляшка, і презерватив – це «одноразові продукти», їхнє використання позначає собою Кінець, а не Розвиток, це «остаточна розрядка».
Звісно, сьогодні ми можемо говорити про порожні, спорожнілі душі, про «використану» людину (не сакрально реалізовану, а саме спрофановано використану). Однак символізм порожніх пляшок та використаних презервативів є ширшим і, водночас, має певне «коцептуальне ядро». Той Кінець, те Ніщо, котрі вони позначають – це, значною мірою, кінець сексу, Сексуальне Ніщо.
Вступний есей до книги Ж. Бодріяра «Прозорість зла» має назву «Після оргії». Дуже вдале визначення – визначення, що вказує на вище згадану «остаточну розрядку». Лібералізм, соціалізм, фемінізм, і т.д, і т.п. здійснили цю «розрядку» – «розрядку», що проходила під стягами «визволення» та «емансипації». Фактично, за усією тією визвольно-емансипаційною риторикою лежить передусім визволення від Бога, емансипація щодо волі Творця. Визволення від транцендентного мало конкретні екзистенційні та історичні виміри, суть яких зводиться до «визволення» людини від себе самої, її відчуження від власної сутності.
Гуманізм виявився типом світогляду, головним наслідком панування якого є знищення людини, з соціалістичної форми боротьби проти капіталізму народилася чи не найжахливіша форма панування Капіталу, фемінізм виявився нічим іншим, як жахливою женоненависницькою концепцією, що ставить за мету знищення Справжньої Жінки і створення на її місці якоїсь ефемерної мутантки – емансипованої лесбійки чи курви («побічним продуктом» фемінізму стала легітимація зникнення Чоловіка).
А що ж секс? Яка доля спіткала людську сексуальність після «сексуального визволення»? Сексуальна революція дійсно «емансипувала» і «визволила» секс. Вона визволила його від норм моралі, від сумління, від сім’ї і, врешті-решт, від самої людини. Так, сексуальна революція – це не визволення сексу для (блага) людини, а, передусім, його визволення і сепарація від людина. Секс визволився і став незалежним, цілком автономним і повноправним жителем нашої техногенної цивілізації. Щоправда, це вже симулякр сексу. Секс як секс може існувати лише за допомогою людини. Коли ж людина втрачає секс і секс стає автономним, то це лише симулякр, це копія, симуляція того, чого вже немає.
Секс емансипувався. Те, що раніше було ТАЙНОЮ ДВОХ, стало тотальною нав’язливою картинкою (не важливо, якою саме: вивіскою магазину, біллбордом, відеосюжетом, надмірною оголеністю чи легкодоступністю тіл). «Коли усе сексуально, значить, ніщо не є сексуальним, і поняття «секс» неможливо визначити. Коли усе естетично, значить, ніщо вже не є ні прекрасним, ні огидним, навіть мистецтво зникає» – пише Бодріяр на сторінках вище згаданої книги. Зникає не лише мистецтво, але й сексуальність. Та й загалом, зникає будь-що органічне. Залишаються більш чи менш подібні копії-позначники.
З Днем позначника сексу тебе, Позначнику Людства!
P.S. Даруйте «дещо» бодріярівсько-песимістично-апокаліптичний тон. Інколи відчуття Апокаліпсису насправді виводить на оптимістичний, хоч і трагічний «вузький шлях»
[Б/д]
Сьогодні пів години простояв на зупинці біля центрального ринку м. Полтава. «Слякоть», підвищена вологість, сірість сприяли кращій рецепції тих месседжів, котрі відправляв ринок. Обличчя такі ж сірі, як і погода. Мова (пересипаний матюками суржик) така ж брудна, як і тротуар. Картину домальовували декілька вихідців із Середньої Азії… Як не крути, а ринок – це клоака цивілізації. Однак, pardon за натуралізм, клоаки потрібні для нормальної життєдіяльності організму, і проблема не в ринках як таких. Проблема в тому, що клоака розрослася до розмірів цивілізації. Вся сучасна цивілізація – це величезний ринок, де все продається і все купується. Десятки мільйонів найменувань товарів і… дефіцит Буття. Замість Буття — його ерзац, замість «бути» — «мати». Буття загубилося поміж чебуреків, мобільних телефонів… нафтодоларів, нано-технологій і т.д. Істину заглушив гул на фондовій біржі; краса, оповита смогом індустрії, зникла десь поміж брудом торгового павільйону і облудним сяйвом неону реклам...
[Б/д]
Хатка-мазанка, галушки та інші збочення.
Якось вчасно, доречно я захворів… Принаймні, через хворобу не виходив надвір і вберіг себе від бидлотних видовищ. В Полтаві, в «духовній столиці України» сьогодні відзначають «Масляну». Точніше, відзначають її по всій Україні, але в Полтаві всі відзначання якісь особливо хахляцькі. Центр святкувань – вул. Жовтнева. Як завжди, влаштували «ярмарок» на відтинку вулиці від ЦУМу до Корпусного парку. На цьому відтинку вже третій рік стоять стилізовані під народні хати-мазанки торгові точки. Ці торгові точки мають досить двоїсту природу. З одного боку, це своєрідні симулякри етнографічності (приблизно такі ж, як «народний хор» істфаку місцевого педуніверу «Чебрець»...) Та з іншого боку, ці виготовлені з листів металу «хатки-мазанки» є досить вдалим відображенням деяких архетипів української ментальності.
Хатка-мазанка – це втілення не лише української етнографічності, але й етнічності і, врешті-решт, ілюстрація того, що українська етнічність, українська етнічна самість знаходить вираження через етнографічність. Цілком очевидно, що це нездоровий стан речей.
Звісно, ми можемо говорити про певну реактуалізацію етнічності. Сьогодні, коли постмодерна кислота роз’їдає збанкрутілі метанаративи Модерну, органічне, в т.ч. й етнічність, має набагато більшу вагу, ніж різноманітні ідеологеми, конструкти і т.д. Однак проблема в тому, що етнографічність не є органічністю. Етнографія – це записана етнічність, це такий собі гербарій, котрий зберігає позбавлену життя, засушену етнічність. Тож за всією етнографічною бутафорією стоїть переважно криза української етнічності. Все це примітивна шароварщина, культура, котра є «національною за формою, інтернаціональною за змістом». І ця шароварщина є досить їдкою, такою, що роз’їдає наші національні вартощі. Дуже знаково, що в Полтаві «пам’ятник галушці» встановили поблизу садиби-музею І. Котляревського – своєрідна «приліпка» задля профанації… Недалеко від згаданого «пам’ятника» стоїть «відбудований» Успенський собор – теж симуляція і профанація, бо збудований він приблизно метрів на 6-7 нижчим за «історичний оригінал» (щодо оздоблення, поєднання Бароко і металопластику і т.д. я краще промовчу), а його золочені бані виглядають якось штучно на тлі навколишньої бездуховності.
… Не знаю, напевно, проблема у все тій же хатці-мазанці. Ця хатка, прибита до землі і невиразна, чомусь дуже сильно нагадує опис жіночої душі і не лише душі В. Розановим (див. його «Люди місячного сяйва»). Немає стрункості, немає пориву, немає фалічності. Vulva-мазанка та галушки поміж хмарочосів, димарів заводів, ракет, що несуться в космос...
Це не песимізм. Просто декілька тез із сум’яття думок. Сподіваюся, ще залишилися пласти не спрофанованої і не симульованої духовності, чистої етнічності; під шаром шароварщини ще лишилася органіка… І ця органіка (нехай вона буде фемінною, бо ворог віками нищив нашу маскулінність) народить нову форму, новий лет вгору.
[Б/д]
Християнин-нігіліст? Чи не занадто суперечливе поняття? Чи має воно сенс? Як християнин може бути нігілістом? Тургєнєвський Базаров із «Отцы и дети» якось не дуже схожий на персонажа християнської агіографії. Принаймні, на перший погляд… Але що робити, коли нігілізм (базаровський і не тільки) вже давно став нормою? Що робити християнам, якщо вони живуть у світі транснігілізму? Нігілізм «розчинився», став «прозорим». Ним просякнута вся сучасна цивілізація. Що в такому випадку робити християнам?
Потрібно бути нігілістом відносно нігілізму цього світу. А для цього варто бути аморальним — наслідувати Того, Хто своєю аморальністю дві тисячі років тому змінив цей світ. Але ж «аморальний Христос» — хіба це не святотатство? Ні, чистісінька історична правда! Ісус Христос — крайньо аморальний Нігіліст-революціонер. Це Він, плюючи на тогочасні норми моралі, звертався до місцевої юдейської еліти: «Гадюки! Лицеміри! Гроби побілені!..» Це Він вчинив дебош у Єрусалимському храмі. Зараз, як мінімум, Йому присудили б штраф або 15 діб арешту за дрібне хуліганство, хоч, звісно, могли б відкрити кримінальну справу (це за умови, коли б ті бариги із храму виявилися б принциповими).
Так, Христос був дуже аморальним: погорджував тогочасною елітою і знався із грішниками, оздоровлював в суботу і порушував чимало іншоих норм тогочасної моралі. Христос навіть заснував цілу армію нігілістів-революціонерів, що мала назву Ecclesia Militans. Саме солдати Ecclesia Militans були, певною мірою, квінтесенцією нігілізму і аморальності. Це вони, нахабні революціонери, вражали своїх співвітчизників нечуваною нетерпимістю. Сутінки поганського Риму, екстаз плюралізму, толерантності і віротерпимості… І тут ці фанатики-неофіти відкидають всі інші релігії і проголошують єдиноправильність власної Віри! Більше того: вони навіть не визнають культ імператора!!! Вершина нігілізму...
Незабаром були нові аморальні типи. Була низка революціонерів. Був св. Бернар, св. Франциск, св. Домінік, св. Ігнатій, св. Хосемарія… А за ними — цілі полчища-сонми знаних і не знаних святих… Чому вони були аморальними? Бо неодноразово порушували норми і закони світу цього перелюбного і грішного.
Однак згодом гору почав брати інший — сатанинський — нігілізм. Нігілізм людської гордині, нігілізм ідолопоклонства перед Ratio, нігілізм хибного «визволення» і хибної «емансипації». І ми живемо у світі, збудованому саме таким сатанинським нігілізмом! Хіба можна, живучи у цьому світі і будучи християнином, не бути нігілістом відносно прозорого транснігілізму сучасності? Отже, потрібно знову стати аморальними на тлі загальної моралі. Відкинути сучасну мораль та її псевдоцінності. Своїм святим нігілізмом руйнувати плоди нігілізму Базарова та йому подібних. Утверджувати Правду...
0 коментарів